Розвиток політичноі думки в украіні — №4

Разом з тим ця мета може бути досягнута з утіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостійності. Саме виходячи з таких міркувань, І. Франко піддавав критиці марксизм, що поширився в Росії та в Україні, за недооцінку важливості національного питання, національного українського руху.

Вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї народності над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. Федералізм без зміни соціально-економічної бази суспільства, без утвердження демократичної рівності членів добровільного політичного об’єднання не буде корисним для народу. Згуртування майбутньої федерації І. Франко уявляв собі в такому порядку:

1) створення федерації в межах возз’єднаної України;

2) створення федерації в межах визволених народів Росії;

3) об’єднання слов’янських націй у єдину федерацію;

4) оформлення всесвітньої федерації.

Виявляючи вкрай негативне ставлення до царизму, до бюрократично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаючи її як «темне царство», «тюрму народів», І. Франко разом із тим не поділяв русофобських поглядів, чітко відділяв російський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної.

5. Основні напрями української політичної думки XX ст.

На початку XX ст. соціально-політична думка в Україні віддзеркалювала перехід українського національно-визвольного руху від стадії культурного українознавства й освіти до організованого просвітительства в масах. Своєрідним кредо ряду політичних мислителів в Україні стала підтримка та розвиток національного руху за встановлення державності України, за суверенність із Росією на принципах автономії.

Вагоме місце в історії науки й культури України кінця XIX ст. — першої половини XX ст. займає Михайло Грушевський (1866-1934 рр.) — український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, декількох конституційних проектів.

Політичні погляди М. Грушевського, представлені в таких його працях, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін., були продовженням демократичних традицій політичної думки України XIX ст. Він вважав, що державотворення повинно бути справою самого народу. Держава ж повинна захищати інтереси народних мас, забезпечувати їм волю, справедливість, рівноправність. Державний устрій, на думку М. Грушевського, повинен бути принципово новим, без абсолютизму, централізму й бюрократизму влади, як державне вільне об’єднання в національну цілісність. Він обґрунтовує поняття «народ» як національно-етнічну, духовно-культурну спільність, підкреслюючи, що українські народності відрізняються від найближчих сусідів антропологічними особливостями: будовою тіла й психологічними рисами — індивідуальними особливостями у відносинах родинних і суспільних, у побуті й культурі й т. п.

Як історик М. Грушевський прагне з’ясувати питання про роль держави в історичному розвитку. Звертаючись до минулого, він стверджує, що Київська держава виникла на своєму рідному ґрунті, а не привнесена варягами, що український народ завжди прагнув до соціального й національного звільнення, до утворення української державності.

Займаючи найвищу політичну посаду в першому Українському національному уряді під час революції 1917 р. у Російській імперії, М. Грушевський зробив спробу втілити свої політичні ідеї в життя, зокрема, створити незалежну українську державу. Це знайшло відображення в 4-х Універсалах Центральної Ради. Але суперечливість цих документів, і нездатність уряду усвідомити дійсний стан справ в Україні й Росії того часу, настрої мас і зовнішньополітична ситуація не дали можливості втілити ці ідеї в життя.

Після розгрому Української Центральної Ради в 1919 р. М. Грушевський емігрував в Австрію. В 1924 р. він повернувся, став академіком АН УРСР та АН СРСР. 3 1930 р. працював у Москві.

На початку XX ст. в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають політичні партії, зароджуються прогресивні рухи. Важливою обставиною, що прискорила процес політичної активізації, політичного формування національної буржуазії, зокрема, української, стало назрі­вання демократичної революції. Багато політичних партій і рухів ставили за мету державотворення України. Проблема державності українського народу і його суверенітету займала значне місце в ході української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.

У 20-х роках в Україні ще існувала певна свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелігенції, учені, політичні діячі Володимир Винниченко (1880-1951 рр.), Дмитро Донцов (1883-1973 рр.), В’ячеслав Липинський (1882-1931 рр.), Микола Міхновський (1873-1924 рр.), Микола Хвильовий і ще багато хто розробляли питання державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності та суверенності.

Погляди прогресивної інтелігенції й політичних діячів одрізнялися в підходах до вирішення соціально-економічних і політичних проблем, віддзеркалюючи різноманітні політичні процеси — від ліберально-демократичних, націоналістичних до соціалістичних, що відбувалися тоді в Україні. В умовах становлення й зміцнення Радянської влади усе більше проявляється авторитаризм і тоталітаризм. Розпуск у 1925 році Української комуністичної партії, що легальне існувала й вимагала суверенності України, її самостійного політичного й економічного розвитку, призвели до переміщення ідеалів соборності й суверенності, становлення державності України в діаспору за кордоном.

Відродження української політичної думки почалося після проголошення державної незалежності України в серпні 1991 р.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський (1873-1924рр). На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». Він пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме йому належить максималістське гасло: «Україна — для українців!». Як зазначає М. Горєлов, брошура М. Міхновського «Самостійна Україна» «була першою спробою оформити скривджені почуття українців у рамках політичної програми». У цій праці чітко поставлено питання про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

У політичній думці 20-30-х рр. XX ст. фахівці виділяють кілька напрямків, зокрема, консервативний, державницький націоналізм, інтегральний націоналізм.

В. Липинський(1882-1931рр.) є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень: політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї; особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії; суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей; реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму; в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія — це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Д. Донцов (1883 — 1973 рр.) увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були: вольовий принцип; постійне прагнення до боротьби за незалежність; романтизм і фанатизм у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти; орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.

Український правник, політолог С. Дністрянський (1870-1935 рр.) відомий як автор проекту конституції ЗУНР, а також праць «Загальна наука права й політики», «Погляд на теорії права і держави», «Нова держава» та ін. Як представник державницького націоналізму, С. Дністрянський відстоював ідею національно-демократичної держави, право народу на самовизначення в етнічних кордонах. С. Дністрянський підкреслював значення природних умов для національного самовизначення. Він вказував на необхідність надання певних автономних прав анклавам національних меншин.

У роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулась уперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Це пов’язано, насамперед, з тим, що в СРСР політичну науку переважно репрезентувало таке вузько класове і догматичне вчення, як «науковий комунізм». Тому, отримавши незалежність, Україна змушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

У 90-ті роки XX ст. в Україні розпочався справжній політологічний ренесанс. Поступово були реформовані старі й створені нові кафедри політології у ВНЗ, виникли відповідні відділи в академічних інститутах, наукові установи.

Звичайно, все це виникло не на порожньому місці. Безцінним для політичного відродження України став досвід світової політичної науки. Особливо тих зарубіжних установ, де постійно вивчають українську політичну думку, розвивають політичну науку та аналізують сучасні політичні проблеми й перспективи розвитку нашої держави. Насамперед, це наукові українські заклади в еміграції. Серед них слід відзначити такі:

— Український соціологічний інститут у Відні. Перший науковий український заклад в еміграції, заснованив 1919 р. М. Грушевським. Проіснувавши до 1922 р., інститут підготував і видав друком низку праць М. Грушевського, М. Драгоманова, С. Подолинського та ін.

— Український вільний університет. Науково-педагогічний та видавничий український заклад, заснований у Відні. Потім функціонував у Празі, а з 1945 р. — у Мюнхені.

— Східна-Європейський дослідницький інститут ім. В. Липинського. Діє з 1963 р. у Філадельфії (США). Тут зберігають, опрацьовують та публікують архівні матеріали і творчий доробок В. Липинського, інші документи, пов’язані з новітньою історією України.

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і вітчизняні політологічні центри. До них, зокрема належать: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Науково-дослідна установа, де опрацьовується широке коло правових, політичних і міжнародних проблем, що мають важливе значення для розвитку як юридичної, так і політичної науки, становлення української правової держави. Основні напрямки наукових досліджень — теоретичні і прикладні проблеми формування України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; роль закону в регулюванні суспільних відносин; ефективність реалізації чинного законодавства; історія розвитку політико-правових інститутів в Україні; права і свободи людини і громадянина та ін.

— Українська асоціація політологів. Створена в 1991 р. У Києві з метою сприяння розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, дає рекомендації для поліпшення соціально-політичної ситуації в республіці, підтримки зв’язків і обміну досвідом із політологічними Центрами зарубіжних країн і міжнародних організацій.

Tagged with: , , , ,
Posted in Політологія
Перелік предметів:
  1. Інформаційні технологіі в галузі
  2. Інформаційні технологіі в системах якості стандартизаціісертифікаціі
  3. Історія української культури
  4. Бухоблік у ресторанному господарстві
  5. Діловодство
  6. Мікропроцесорні системи управління технологічними процесами
  7. Науково-практичні основи технологіі молока і молочних продуктів
  8. Науково-практичні основи технологіі м’яса і м’ясних продуктів
  9. Організація обслуговування у підприємствах ресторанного господарства
  10. Основи наукових досліджень та технічноі творчості
  11. Основи охорони праці
  12. Основи підприємницькоі діяльності та агробізнесу
  13. Політологія
  14. Технологічне обладнання для молочноі промисловості
  15. Технологічне обладнання для м’ясноі промисловості
  16. Технологічний семінар
  17. Технологія зберігання консервування та переробки молока
  18. Технологія зберігання консервування та переробки м’яса
  19. Технологія продукціі підприємств ресторанного господарства
  20. Технохімічний контроль
  21. Технохімічний контроль
  22. Управління якістю продукціі ресторанного господарства
  23. Вища математика 3к.1с
  24. Вступ до фаху 4к.2с.
  25. Загальні технології харчових виробництв
  26. Загальна технологія харчових виробництв 4к.2с.
  27. Мікробіологія молока і молочних продуктів 3к.1с
  28. Математичні моделі в розрахунках на еом
  29. Методи контролю харчових виробництв
  30. Основи фізіології та гігієни харчування 3к.1с
  31. Отримання доброякісного молока 3к.1с
  32. Прикладна механіка
  33. Прикладна механіка 4к.2с.
  34. Теоретичні основи технології харчових виробництв
  35. Технологія зберігання, консервування та переробки м’яса
  36. Фізика
  37. Харчові та дієтичні добавки
  38. Фізичне виховання 3к.1с

На русском

  1. Методы контроля пищевых производств
  2. Общая технология пищевых производств
  3. Теоретические основы технологий пищевых производств
  4. Технология хранения, консервирования и переработки мяса
LiveInternet