Розвиток культури в другій половині ХVІІ — ХVІІІ ст

2.  Особливості розвитку української культури у ХІV – першій половині ХVІІ ст.

  1. Огляд теми: початок Ренесансу в Західній Європі та його вплив на українську культуру. Основні архітектурні стилі та їх особливості в українському зодчестві.

1. Вплив загальноєвропейських тенденцій в архітектурі та містобудуванні на українське зодчество.

В архітектурі Ренесанс втілився найяскравіше — це був період високого розквіту зодчества. Це був час, коли відновлювались зруйновані міста, засновувались нові, зводились оборонні споруди, арсенали, житла — переважало світське будівництво, будувались також храми та монастирі. Архітектура в Україні набувала нового політичного та філософсько-релігійного змісту. В споруді втілювались не тільки культурні досягнення, вона ставала виразом ідеологічних настанов, трактатом естетичних поглядів, утвердженням переконань, отже, тодішня архітектура посідала активне місце в духовному житті. В ній все підлягало багатогранній регламентації: доцільність, ідейна завантаженість, краса, стильове вираження. Неабиякого значення набувало збереження давніх традицій, в чому демонстративно засвідчувались патріотичні прагнення.

Отже, ренесансна архітектура в Україні спиралась на міцну основу раніше вироблених норм будівельної техніки, функціональних вимог, типів споруд. Саме вони стали вихідними у її подальшому поступі. Ознаки її стилю відповідали за своїм характером складній системі ренесансного стилю в архітектурі європейських країн: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування, використання декоративно-орнаментального оздоблення фасадів, інтер’єрів. У жилих будинках прагнули до зовнішньої репрезентативності та зручніших умов побуту. Фасад став головним об’єктом художньої уваги. Пам’ятки такої архітектури збереглись у Луцьку, Кам’янці-Подільському, Жовкві, Бродах та Львові. Центральна частина Львова — майдан Ринок є рідкісною пам’яткою ренесансного світського зодчества. Тут при розташуванні будинків ще дотримано попередніх регламентацій (магдебурзьке право), одначе в оформленні фасадів яскраво виявлені ренесансні естетичні норми: ордерне вирішення порталів, орнаментально-декоративне обрамлення вікон, порталів, карнизів та інтер’єрів.

У XIV-ХVІ ст. в архітектурі і мистецтві створюються загальнонаціональні особливості українського стилю. Хоч українська архітектура і мистецтво й мали національну своєрідність, проте вони розвивались у взаємозв’язках з мистецтвом інших слов’янських народів.

У рештках кам’яних укріплень українського архітектурного стилю є спільні риси із стилем кремлівських укріплень великого князівства Московського і Новгорода. Крім того, у кам’яному будівництві України помітні західноєвропейські впливи, що проникали сюди через Польщу й Угорщину. Найбільше вони були помітні в містах Західної України, де стиль ренесансу поєднувався з народним українським стилем, перенесеним з дерев’яного будівництва в кам’яні споруди замків, церков та великих міських жител.

У плануванні найбільшого міста українських земель, що знаходилися під владою Великого князівства литовського, — Києва виділилося три основні центри, які загалом становили єдиний міський організм. Найбільш важливим було Нижнє місто (Поділ), оскільки воно мало найбільш розвинену соціальну і економічну структуру, притаманну феодальному місту. У джерелах XVI ст. саме ця частина Києва називається «містом». У плані Нижнє місто наближається до неправильного трикутника. Головним композиційним центром забудови виступала ринкова площа. Планування вулиць було нерегулярним, але, водночас, простежувалася орієнтація до Дніпра. Вулиці забудовувалися дерев’яними будинками садибного типу. Висотними архітектурними будовами були тільки культові споруди. Другим зазначенням районом концентрації населення Києва була місцевість, яка примикала до Печерського монастиря. Поблизу його стін зводилися будинки монастирських підданих, зокрема ремісників. Третім міським центром був Київський замок, який відігравав важливу роль в обороні міста. Суттєве значення мали його адміністративно-політичні та ідеологічні функції — у замку знаходилася резиденція київського воєводи, а також діяли кілька церков. Територія цієї частини міста була порівняно малозаселена.

На цей час припадає бурхливий розвиток будівництва оборонних споруд в Україні. Найбільше повністю збережених міст-фортець, замків, культових споруд або ж їх решток лишилось саме з цих часів. Великі землевласники, шляхта, настрашені селянсько-козацькими повстаннями під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка й Григорія Лободи, перетворювали свої оселі на справжні фортеці. Фортифікували церкви, костели, синагоги й монастирі. Навіть сільські кладовища та млини подекуди перетворили на фортеці. Численні міста-фортеці, навіть замки бастіонного типу здебільшого споруджували на залишках давньоруських городищ.

Поряд зі спорудженням власне укріплених замків зводили міські укріплення, щоб боронитися від ворожих нападів.

Будівництво кам’яних замків було поширене переважно на Правобережжі Дніпра, а головне на Поділлі, Волині, у Галичині, Буковині і Закарпатті. Замки в Україні виникали поступово, із поширенням тут панування литовських і польських феодалів, зміцненням влади місцевих магнатів, а також у зв’язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста потребували захисту від навали татар, турків та інших іноземних загарбників. Вони разом із замками феодалів були оборонними центрами цілих областей. Так, на Волині були укріплені давні стратегічні пункти — міста Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець.

Луцьк являв собою давнє князівське укріплення, переважно дерев’яне, з комплексом земельних валів і ровів. Наприкінці XIV або на початку XV ст. на невисокому пагорбі, що трикутником вклинився між ріками Стир і Малий Глушень, було побудовано укріплення з цегли. Цегляні мури, що досягали 10-12 м висоти, мали по кілька рядів бійниць у вигляді вузьких отворів; на кутах укріплення були три декоровані квадратні башти, які досягали 27 м висоти. Замок був досить великий. У ньому були палаци власника замку і єпископа, кафедральний собор, будинки замкового управління та сторожі. У замку були споруджені також невеликі житла для втікачів з околиць на випадок нападу ворога.

Протягом XVI ст. Луцький замок значно розширився в зв’язку із зростанням самого міста і потребами оборони в умовах появи та ширшого застосування вогнепальної зброї. На пізніших мурах помітні сліди стилю архітектури ренесансу.

Загалом оборонні укріплення Луцька становили два архітектурні ансамблі — Замок Верхній (ХІІІ-ХІVст., з перебудовами ХІV-ХVІІ ст.) і Замок Нижній, або Окружний (ХІV – ХVІст.). Головним укріпленням був Замок Верхній з кам’яною стіною і баштами Владичною (ХІІІ — ХІVст., з перебудовою протягом ХV-ХVІІ ст.), надворітною (XIІ – ХІV ст., з перебудовами ХV — ХVІІ ст.) та Стировою (ХІІІ-ХІVст., з перебудовами ХV-ХVІІ ст.). До періоду ХІV-ХVІ ст. належать кам’яні церкви в межах міста — церква Димитрія (ХІV ст.), Покрови (XVст.) і замковий костьол (1545 р.). У1619 — 620 рр. була збудована Христовоздвиженська церква Луцького братства.

Дещо розширені були укріплення та інші будови Володимира-Волинського, який, до речі, поступово втрачав своє колишнє політичне і культурне значення.

Значне місце в системі укріплення посідав Кременець, що лежав на південній межі між Волинською землею і Поділлям. Це давнє західноукраїнське місто мало укріплені мури ще під час навали Батия. Кременецький замок ХV — ХVІ ст., що стояв на високій горі, був подібним до Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі. Бучацький замок був менший за розмірами, ніж Луцький.

На Волині великий укріплений замок був побудований у ХV ст. в Острозі, резиденції князів Острозьких. Уперше це містечко згадується в Іпатіївському літописі під 1100 роком, коли тут уже була дерев’яна фортеця. Цей давній город і дав початок пізнішому мурованому замкові, який мав вигідне оборонне розташування, а завдяки природному захистові — стратегічне значення. У другій половині ХІV ст. було споруджено потужну оборонну башту-Вежу Муровану, перша згадка про яку і опис датується 1603 роком. 1386 року на підставі привілею польського короля замок був наданий нащадкові короля Данила Галицького — Федорові Даниловичу. З переходом замку від Даниловичів у власність князів Острозьких його ще більше зміцнили. Однак, незважаючи на розвиток артилерії, він, завдяки своєму розміщенню, ніколи не був замком бастіонного типу. Цей тип замків, запозичений із Заходу у зв’язку з новою тактикою ведення війни, зокрема штурму, замінила так звана багатобаштова сис. Крім Вежі Мурованої, тут були збудовані Богоявленська церква (ХV ст.), башта Нова, або Кругла (кін. XVI ст.) і над брамна вежа, замінена у 1905 році надбрамною дзвіницею. Усі ці споруди і складали комплекс Острозького замку. Він не раз витримував ворожі штурми і облоги, був визначним центром розвитку української культури і науки. До нашого часу відносно добре збереглась так звана Нова башта Острозького замку.

У ХV – ХVІ ст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурами з баштами і мали значення фортець. На Волині такими фортецями були монастирі в Межиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно. Дерманський монастир стояв на високому горбі, обнесений кріпосним муром заввишки 7 м. Біля стін проходив наповнений водою рів. Вхід до фортеці зроблений був через триярусну, подібну до Острозької, вежу, яка правила також за дзвіницю. Тут був споруджений перекидний міст через рів.

Після спустошення Наддніпров’я татарами, а особливо після захоплення турками Молдови, головним об’єктом татарських нападів і завойовницьких планів турків стали Галичина і Польща. У зв’язку з цим велике місце в стратегічному плані оборони України, Польщі та Литви належить Поділлю. Тут споруджуються укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них посідають замки в Меджибожі і Кам’янці-Подільському.

Меджибіж відомий ще з ХІІ ст. Після утворення Кримської орди він опинився на перетині двох головних шляхів — Кучманського і Чорного, що вели з південного сходу в Західну Україну та Польщу. Цими шляхами найчастіше проривались татари. 1240 р. містечко було зруйноване татарами, 1331 р. захоплене великим литовським князем Ольгердом, який віддав Меджибіж своїм синам Коріантовичам, які збудували тут знаменитий замок. Після захоплення Казимиром 111 Белзької, Холмської земель і Волині, замок переходить у власність Любарта. Меджибіж був розташований на півострові, що утворився від злиття річок Південного Бугу і Бужка. Цей важливий стратегічний пункт був укріплений ровом, який сполучав води двох річок. Таким чином, тут, на штучно утвореному острові, між XIV і XVI ст. і будується укріплення міста. Так виріс Меджибозький замок, яким з 40-х років XVI ст. володіли пани Сенявські. Поряд із замком були інші фортифікаційні оборонні споруди, які не збереглись до наших часів. Але замок зберігся добре. У систему оборони входили також жилі кам’яні будівлі, церква Успіння, що являла собою башту-фортецю, та спостережний пункт.

З кінця XIІІ ст. значну роль у західній частині Поділля починає відігравати Кам’янець — Подільський. Він посідає центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдовою. Між Польщею та князівством Литовським, з одного боку, і татарами, а особливо турками після завоювання Молдови, з іншого, точиться боротьба за нижнє і середнє Придністров’я, зокрема, за Кам’янець з його областю.

Польські королі в XVI ст. звільняють кам’янець-подільських купців від мита та інших податків; замість них купці повинні були відраховувати певну частку своїх прибутків на спорудження укріплень Кам’янця. Королівська адміністрація збирала великі мита також від чужоземних купців, що проїжджали відомим тоді татарським шляхом через Кам’янець. Цей шлях вів у Туреччину, Галичину, Литву, Київ, у Чернігівську землю, а звідти в російські міста. Іншими шляхами купцям проїжджати було небезпечно. Вони повинні були дотримуватись установленого порядку, переїжджати через визначені литовським урядом «стації» на зразок Кам’янця-Подільського і платити встановлені мита. Значні кошти з цих доходів асигнувались на захисні укріплення. Кам’я-нець — Подільські оборонні укріплення XV-XVI ст., що були побудовані замість давніх дерев’яних укріплень, добудовувались і поновлялись протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. Незважаючи на різні пізніші архітектурні нашарування, Кам’янець-Подільський замок зберіг свою початкову основу.

Кам’янець — Подільські укріплення становлять одну з складних форм архітектурних стилів оборонних і містобудівних споруд України ХV — ХVІ ст. із різноманітними нашаруваннями. Замок, що стояв на невеликому гребені, який розділяв р. Смотрич на її природно створеній дузі, захищав в’їзд у місто. Місто являло собою мережу кривих вулиць з ринковою площею в центрі, як це було властиво всім великим містам України. Навколо ринкової площі були розташовані торговельні і жилі приміщення. Церква, ратуша і жилі будинки купецької та ремісничої знаті, так звані кам’яниці, були величезних розмірів. Жилі будинки бідноти були дерев’яні або незграбно складені кам’яні халупи.

Міста середньовіччя не мали ні належного постачання водою, ні каналізації. Серед населення часто спалахували епідемії.

До наших днів при вході в Кам’янець-Подільський замок праворуч найбільше помітна п’ятикутна башта, відома з опису замка 1544 р. На ній відсутні будь-які архітектурні прикраси; вона має суворі форми, властиві військовим оборонним укріпленням.

Міські будови Кам’янця-Подільського близькі за своєю формою і стилем до інших укріплень міст Правобережної України, Поділля і Галичини, споруджених українськими майстрами. У них, як і в інших містах цієї частини України, особливо Поділля і Галицької землі, помітні західноєвропейські, зокрема польські та чеські, впливи. В описі Кам’янець-Подільського замку 1544 р. у зв’язку з побудовою п’ятикутної башти згадується ім’я архітектора Претвича, очевидно чеха за походженням.

Культурні взаємини, а також взаємовпливи архітектурних стилів України з її найближчими західними сусідами були дуже помітними. Найбільше ці взаємовпливи відчуваються в архітектурі галицьких і закарпатських міст, як-от: Львів, Галич, Перемишль, Ужгород, Мукачів.

Особливо це стосується забудови центральної частини міст. Тут провідне місце мала забудова навколо ринкової площі. На першому місці стояла ратуша, навколо якої зосереджувалось політичне життя міста. Площу оточували торговельні і жилі приміщення. Фасади їх були оздоблені ліпленням у стилі ренесансу. Планування і забудова ринкової площі Львова дуже нагадує забудову таких площ – ринків у містах Польщі і Чехословаччини. Так само архітектурний стиль у більшості жител, так званих кам’яниць, галицьких міст мав багато спільного з архітектурою Польщі і Чехії. Такого вигляду вони, звичайно, набрали не зразу, а внаслідок тривалих економічних, політичних і культурних зв’язків Західної України з Польщею та іншими західноєвропейськими державами.

Як і в попередні часи, Львів залишався найбільшим західноукраїнським містом. Він мав розвинуту міську фортифікацію. Його зовнішні муровані укріплення почали зводити ще у другій половини XIV ст., за часів Казимира Великого, коли сформувалося перше кільце оборонних мурів. На 1410 рік припадає ухвала про створення другої лінії мурів. Усередині XVI ст. з’являється третій пояс укріплень. За деякими даними у Львові було збудовано 65 окремих оборонних башт та ще більш як 30 інших споруд оборонного призначення.

До XVI ст. архітектура Львова була тісно пов’язана з староруськими традиціями. Тут панував стиль, успадкований від української народної архітектури дерев’яних споруд. Дерев’яні і цегляні житла будувались на зразок українських хат, переважно з відкритими галереями навколо. Ці галереї віддаляли дощові води і сніг від основної будівлі і оберігали житло від вогкості. Крім того, аркові галереї надавали будівлі певної краси. Великі кам’яниці в такому стилі з кінця XVI ст. збереглись у Львові як цікаві залишки народної архітектури, перенесеної з дерев’яного будівництва в кам’яне.

Зразком такої архітектури є будинок Костянтина Корнякта на площі Ринок у Львові, збудований у 1580 р. італійським архітектором Петром з Барбони. Цей будинок свого часу був резиденцією польського короля Яна Собеського. Він має інкрустований іде корований різьбою партерта два поверхи. Вікна обох поверхів прикрашені ліпленням у формі трикутників, на зразок трикутних дощаних одвірків українських хат з орнаментним різьбленням. При вході в будинок із площі Ринку великий портал оздоблений різьбленням по каменю і двома коринфськими колонами. Колони закінчуються бароковим ліпленням — гірляндами, що підтримуються маскою лева посередині і двома ліпленими чоловічими головами з вусатими обличчями по боках. На задвірку будинку — подвір’я з триярусною арковою галереєю, властивою для української народної архітектури.

Однією з цікавих будов приблизно такого типу, як будинок Корнякта, є Чорна кам’яниця, побудована, як гадають, італійським архітектором Петром Красовським, що прийняв львівське громадянство наприкінці XVI ст.

Менше збереглось архітектурних споруд, зокрема оборонних, на Лівобережній Україні. Укріпляти міста тут почали головним чином у XVI ст., після приєднання Чернігово — Сіверської землі до Росії. При достатку лісу, відсутності близьких покладів каменю, дорогому виробництві цегли укріплення Чернігова, Новгород-Сіверського, Путивля та інших міст були земляними і дерев’яними. Сис таких споруд мало цікава з погляду архітектури. Жилих будинків з того часу на цій території, так само як і на Правобережжі, до нашого часу не збереглося. Щодо селянських помешкань, то вони мало чим відрізнялись від решти помешкань України і мали так само місцевий, самобутній український характер. Особливо близькою до архітектури Наддніпров’я і всієї Київщини була архітектура Полтавщини.

Подібними до сільського жилого будівництва були церковні будівлі, що найкраще зберегли український народний архітектурний стиль — це так звані зрубні храми ХV — ХVII ст. Тип цих церков походить в основній своїй композиції від староруського і українського селянського житла.

В українському культовому будівництві панівним типом церков були тридільні безкупольні та трибаштові, з’єднані між собою із заходу на схід від головного входу і перекриті трьома куполами, дерев’яні храми.

Залишки дерев’яних храмів періоду ХІV — ХVІ ст. — явище дуже рідкісне. Такі будівлі збереглись подекуди в Галичині, як, наприклад, церква св. Духа, збудована в 1555 р. у містечку Потиличу, біля Рави Руської, церква св. Тройці в цьому ж містечку, на одвірках головних дверей якої зберігся напис з датою побудови 4 травня 1553 р. Така сама дерев’яна церква Миколая в Чернівцях, збудована в 1607 р. Кам’яна церква Юра XVI ст., архітектура якої подібна до архітектури українських дерев’яних церков, збереглася в Рогатині.

Зрубна будівля дерев’яної церкви має в своїй основі дві однакові частини — центральний зал і бабинець, розташований при вході. Третя, вівтарна, частина, прибудована до головного приміщення зі сходу, — нижча, з окремим перекриттям. Іноді вівтарна частина така сама заввишки, як і інші два відділення. До того ж вона буває гранчаста або напівкругла і має спільний з ними дах.

Дзвіниці були відокремлені від церков. Вони служили іноді і яке сторожові вежі, подібні до замкових башт. Зображення дзвіниць на гравюрах початку XVIІ ст. цілком тотожні в своїх загальних рисах з пам’ятками, що збереглись до нашого часу. Тогочасні дерев’яні дзвіниці нагадують великі, здебільшого чотиригранні, нескладної будови вежі дерев’яних замків ХІV — ХVІ ст. Такі дерев’яні дзвіниці довго існували при кам’яних церквах — у Києві при Софійському соборі і Києво — Печерській лаврі, що відображено на малюнках Києва першої половини XVII ст.

Цей стародавній тип дерев’яних церковних споруд розвинувся на основі церковного будівництва часів Київської Русі і має ряд спільних рис з російською культовою архітектурою. Різниця ж між російськими й українськими культовими спорудами такого типу полягає в архітектурній формі башті перекриттів. Українські церкви здебільшого являють собою восьмигранні баштові будови, а звідси — бані завжди бувають восьмигранними, бо вони ставляться на восьмикутнику баштових стін і є природним їх завершенням. Перекриття російських кулькових споруд являють собою шатро. Шатрові церкви витягнуті високо вгору, та цибулевидні їх голівки, що завершують купол, є лише прикрасою.

Очевидно, причиною такої різниці російських і українських культових споруд є матеріал, з якого робилось перекриття. Зі стрункої високої ялини або сосни півночі легше було створити перекриття у вигляді шатра, часом дуже високо витягнутого вгору. Український дуб, бук, граб тощо були малопридатними для такої будівлі. Російська церква своєю стрункістю з поступово витягнутим угору куполом нагадує пишну високу ялину. Українська церква також буває часом дуже високою, але вона нагадує пірамідальну тополю з повільно закінченим напівкруглим, здебільшого восьмикутним, завершенням.

Культові споруди на Україні ще більше, ніж жилі, оздоблювались зовні і часто всередині цікавим народним художнім різьбленням. Це надавало особливої краси дерев’яним невеликим церквам, які нагадували легку іграшку, ніби зроблену одним майстром — різьбярем. Найбільш орнаментовані були іконостаси, зроблені різьбярами з дерева. Уся дерев’яна церква споруджувалась без жодного цвяха і трималася на зарубах. На зарубах тримались і художньо витонченої роботи деталі іконостасу, який підносився кількома ярусами в гору аж до купола.

Різьблений орнамент нагадував рослини—гілки виноградної лози, траву, іноді відображав собою плодові рослини із завитками, мініатюрні корзинки з плодами, ягодами тощо. У цьому був помітний вплив візантійського мистецтва, яке набрало нових національних форм на українському ґрунті.

Особливий вид кам’яних культових споруд на Україні становлять монастирі і церкви-фортеці. Загалом в умовах, коли щодня, щогодини можна було чекати нападу татар, населення України мусило бути готовим до активної оборони. Для цього використовувались усі можливі засоби, зокрема, кам’яні церковні будови. Звичай вести оборону від ворога в добре укріплених жилих і культових спорудах існував здавна. Відомо, наприклад, що кияни оборонялись від навали татар Батия, замкнувшись у Десятинній церкві, хори якої не витримали ваги людського натовпу; церква обрушилась і привалила оборонців.

У 70-х роках XV ст. київський князь Семен Олелькович підняв з руїн і відбудував Успенську церкву Києво-Печерського монастиря. Вона набрала іншої архітектурної форми порівняно з староруською XI ст. Тоді ж монастир був обнесений цегляним муром з баштами та бійницями і перетворився в монастир-фортецю. Укріплення монастиря кияни використовували під час оборони від татар, а наприкінці XVI ст. і на початку XVIІ ст. — від наступу католиків та уніатів. Уніати не змогли оволодіти Києво-Печерською фортецею, і монастир залишався опорою православ’я.

Такими монастирями-фортецями в Західній Україні були: Унівський монастир, монастирі в Дермані, Зимному, Межиріччі тощо. В Острозі під оборонну фортецю була пристосована церква Богоявлення.

Цікавою церквою-твердинею XV ст. була кам’яна культова і, водночас, оборонна споруда в селі Сутківцях на Поділлі, яка в перебудованому вигляді зберегласьдо нашого часу. Церква в Сутківцях стоїть на невеликому пагорбі поблизу р. Ушиці. Вона являє собою чотириапсидну будову з двоповерховими круглими ба штами з бійницями; башти вмуровані в центральне кам’яне приміщення квадратної форми, тобто прибудовані до головного залу церкви. З баштових бійниць Сутківецької церкви-фортеці оборонці могли вільно, не залишаючи бойових місць, обстрілювати ворога з усіх боків. Цей головний задум плану оборонної споруди і, водночас, церкви невідомий архітектор виконав блискуче.

Відомі на Поділлі і в Галичині менші церкви, що також були пристосовані для оборони.

Переважна більшість розглянутих нами стилів архітектурних пам’яток має місцевий народний характер. Лише на деяких великих спорудах помітні сліди ренесансного стилю. Останній найбільше відчувається у великих цивільних і культових будовах таких міст, як Львів.

Такою спорудою у Львові є, наприклад, ансамбль братської тридільної і трикупольної церкви Успіння. Цей архітектурний ансамбль почали забудовувати з башти Корнякта (1572-1578 рр.) і каплиці Трьох святих. Остання, мов коштовна перлина української народної архітектури XVI ст., збереглась до нашого часу.

Зовнішню головну стіну каплиці прикрашають чотири подвійні пілястри з колонами, подібними до коринфських. Зверху капітелі увінчані брилами з ліпним орнаментом у вигляді характерних для того часу розеток. Унизу під цим оздобленням виліплений карниз з дитячих голівок крилатих янголів. Каплиця має чудовий, один з кращих у львівських будовах, портал. На постаментах, прикрашених ліпленими масками левів, тримаються дві напівкруглі колони, обплетені різьбленням у вигляді виноградної лози з листям. Над плоскою покрівлею будівлі підносяться три гранчастої форми куполи. Архітектура каплиці явно успадкована від народного архітектурного стилю українських триглавих дерев’яних церков. На цьому місці стояла така сама, але дерев’яна каплиця Львівського братства.

Поряд з каплицею Трьох святих височить Корняктова башта, побудована в стилі ренесансу, яка й до цього часу приваблює глядача своєю красою. Будівництво башти почалось десь у 1572абов 1573р. і тривало п’ять років. Будували її два видатні італійські архітектори — Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин — на кошти багатого члена Львівського братства Костянтина Корнякта. Але вона згоріла в 1616р., а в 1617 р. була відбудована.

З протилежного боку від Трисвятительської каплиці з Руської вулиці до башти Корнякта прилягає Успенська, або Волоська, тридільна і трикупольна церква. Успенська церква побудована за зразком української народної архітектури Павлом Римлянином. У 1585р. італієць Павло Римлянин прийняв львівське громадянство, а в 1591 р., за договором з Львівським братством, почав будувати церкву разом з українським архітектором Амвросієм Прихильним. Амвросій Прихильний, крім Успенської церкви, будував у Львові костьол Бернардинів, працював над проектами деяких будов у Жовкві і закінчував почате Янушем Острозьким спорудження замку в Острозі.

В архітектурі Успенської церкви простежується майстерне поєднання двох стилів української народної архітектури дерев’яних церков та італійського ренесансу, що знайшов відображення головним чином у декоративному зовнішньому і внутрішньому оздобленні. Усе це в сукупності становило єдину цілісну архітектурну пам’ятку з ансамблю трьох споруд — башти Корнякта, каплиці Трьох святих і церкви Успіння. Будівництво Успенської церкви дуже затяглось і закінчилось після пожежі в 1631 р.

Внутрішнє декорування церкви витримане в дорійському стилі, особливо це помітно в ліпленнях, що оточують підбанники куполів пасмами і розетками. Стовпи і пілястри виконані в класичному стилі. Сюжети ліплення і різьблення мають місцевий український характер, творцями їх, без сумніву, були українські майстри. На фризі, наприклад, написані їх імена і прізвища: Кульчицький Костянтин і Кульчицький Яків.

Волоська церква тоді була єдиною культовою спорудою українців у центрі Львова, на Руській вулиці, бо королівський польський уряд забороняв створювати в інших районах міста українські установи. Львівське братство, що зосереджувалось навколо неї, було центром культурної діяльності в Галичині.

Український стиль в архітектурі проникав у польське будівництво. Вплив його дуже помітний на тридільних католицьких костьолах Західної України — в Дунаєві (будова 1585 р.), у Ширці (XVI ст.), Язловці (XVI ст.) та ін.

Цікавими архітектурними пам’ятками кінця XVI ст. і початку XVII ст. у Львові, що поєднали в собі народний український стиль з впливом ренесансу, є каплиця Кампіанів, що прилягає з півночі до католицького кафедрального собору біля площі Ринку та каплиця Боймів. Каплиця Боймів стояла колись окремо, потім до неї був примурований жилий будинок недалеко від південно-східної частини католицького кафедрального добору.

  2. Утворення української греко-католицької церкви та її вплив на розвиток релігійного життя в Україні.

Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно — ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв’язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. У цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, і близько 60 — православними.

Але й до проголошення церковної унії ґрунт для полемічного відстоювання своїх національних прав уже існував. Суттєві наслідки для соціально-політичного та культурного життя України мали події, пов’язані з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа римський Григорій XIII на підставі ухвал Нікейського собору наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків числення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків спочатку не прийняли її. Так сталося, що буквально за рік до реформи, у 1581 р., з Острозької друкарні вийшов поетичний календар — «Хронологія» А. Римші, в якому за старим юліанським стилем було зазначено основні церковні свята, кожному місяцю присвячувався відповідний характеристичний вірш, а назви місяців подавалися книжною «руською», латинською та єврейською мовами. Тому спроби зміни календаря в Україні, як і в інших землях, сприймалися досить болюче як простолюдом, так і представниками культурної еліти. Так стався поділ населення Речі Посполитої: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до релігійної та соціальної напруги. Польські пани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у ці дні працювати.

Одними з перших значних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького «Ключ Царства небесного» та «Календар римський новий» (1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки. До того ж календарні новації добре накладалися на загальну картину контрреформаційної реорганізації католицького світу. Тому Г. Смотрицький використав їх як привід для різнобічної критики папства та єзуїтів з позицій культурних цінностей традиційного православ’я. Нападки на православних і звинувачення на їх адресу з боку католиків автор розцінював як ознаку втрати ними справжнього духовного зв’язку з апостольською традицією, і передусім з апостолом Петром, «ключарем небесного царства», бо саме цим зв’язком любили хизуватися єзуїти, що називали римських пап прямими наступниками цього апостола, який нібито був першим єпископом у Римі. Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, котрі виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозького.

Полеміка між православними і католиками особливо загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об’єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства (передусім ішлося про братства) і навіть незгодна з цим актом частина єпископату і монашої братії мають підкоритися. Разом з тим він обачно обійшов мовчанкою питання про те, чи мали право православні владики переходити під владу папи, якщо вони отримували свої ієрейські свячення і разом з ними духовну владу від константинопольського патріарха. Як відповідь П. Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність православного собору.

Услід за цим у 1597 р. у Вільно польською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов друком один з найвизначніших полемічних творів — «Апокризис» Христофора Філалета (псевдонім М. Броневського), обсяг якого польською сягав 334 сторінок, а українською — 444 сторінок. Змістом і обсягом він перевершує всі полемічні твори того часу (окрім ненадрукованої «Палінодії» 3. Копистенського, яка активно поширювалася у списках). Твір було написано з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмета полеміки.

  Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпископів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. Філалет був ідеологом православного шляхетства відстоював шляхетські вольності, виступаючи проти теорій виключної влади єпископів.

До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького «Тренос» (з грецької «Плач»), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння — плачу Матері — церкви, зверненого до дітей — українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою — католицькою церквою (перераховано близько 50 визначних українських та білоруських родів). Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К. Острозького. Різко засуджується Брестська унія і католицьке духівництво, яке характеризується як «італійські бандити». Твір М. Смотрицького справляв настільки сильне враження на сучасників, що польський король Сигізмунд ІІІ наказав увесь тираж знищити, друкарів ув’язнити, а автора книги стратити, так що М. Смотрицькому довелося довгий час переховуватися від покарання по різних православних монастирях.

У 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном таємно від влади під охороною козаків гетьмана Сагайдачного було висвячено нову православну церковну ієрархію для Київської митрополії. На початку наступного 1621 р. нововисвячений митрополит Іов Борецький (у співавторстві з Ісаєю Копинським та Ієзекіїлем Курцевичем) закінчив написання польською мовою яскравого трактату під назвою «Протестація», який теж було спрямовано проти католицизму й унії, але значно посилено було антипольські настрої. Автори виводили походження українського народу з далекого минулого, з «Яфетового насіння», наголосили на легенді про освячення місця, де згодом виник Київ, апостолом Андрієм Первозванним, високо оцінили роль козацтва у боротьбі за збереження національної традиції й проголосили козацтво з його демократичним виборчим правом прямим спадкоємцем давньо київського княжого вічового устрою, закликавши весь народ рішуче протистояти національно-релігійному гнобленню. Це був відвертий виклик владі, але з огляду на клопіт з війною під Хотином, де польський уряд дуже розраховував на допомогу козаків, «Протестація» минулася безкарно.

Справді видатним письменником-полемістом був також відомий активною участю в роботі Київського братства та Лаврської друкарні з 1616 р. Захарія Копистенський (пом. 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національної культури та її майбутній розквіт. У лаврській друкарні, де під його редакцією, з його передмовами та посвятами, а також перекладами низки творів було здійснено їх видання, у 1620 р. виходить з друку великий трактат «Книга о вірі…», спрямований передусім проти протестантської пропаганди. Але основною літературною працею 3. Копистенського є фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою «Палінодія або Книга оборони…», яка писалася протягом 1619-1622 рр. і була відповіддю на польськомовну книгу уніатського архімандрита Льва Кревзи «Оборона церковної єдності» (Вільно, 1617). «Палінодія…» написана на основі численних історичних, богословських та літературних джерел книжною українською мовою з використанням багатої народнопоетичної образності — приказок, прислів’їв, порівнянь, а також афористичних висловів самого Копистенського. У чотирьох частинах трактату автор спростовує положення про першість папи римського, доводить рівність ієрархічних прав усіх єпископів грецької та римської церкви, обґрунтовує положення про щільну єдність між «руською» та грецькою церквами, підтверджує свої висновки багатим історичним, богословським та полемічним фактажем. Критикуючи громадсько-політичний і церковний устрій Речі Посполитої, Копистенський з любов’ю пише про свій «славний і благословенний народ россов», захоплено відгукується про запорозьке козацтво і його боротьбу проти іновірних агресорів. Між іншим, зазначає, що справжня культура успадкована православними «росами» безпосередньо з її джерел, тобто від високої грецької культури, від якої культура латинська взяла усі свої премудрості, спотворивши первісний зміст.

Цю думку Копистенський послідовно проводить не тільки щодо філософії, але й на історичних прикладах доводить и слушність у питаннях історії, теології, природознавства, різних видів мистецтв і ремесел всієї культури. Ця теза дозволяє Копистенському виправдати православних від закидів у поганому стані освіти, через що вони мають виїздити по науку до західних освітніх закладів.

Отже, стан занепаду православної культури, на думку Копистенського, є тимчасовим і скороминущим, як і стан далекого від «грецької» досконалості західного розквіту («на час короткій повіреноє»).|

Дещо інший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував Іван Вишенський (бл. 1550—1620), якого поряд з Христофором  , Філалетом і 3. Копистенським історики вважають кращим полемістом свого часу. Вишенський був родом з м. Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львівська область). Замолоду жив у Луцьку, з 80-х років XVI ст. — на Афоні (пів-острів в Егейському морі), де став ченцем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православного чернецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та інших місцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником. Його погляди відрізнялися від інших полемістів тим, що він виступав не лише проти національно-релігійного, а й соціального гноблення. Якщо Христофор Філалет був представником шляхетського аристократизму, то Іван Вишенський представляє демократичні кола українського суспільства. На сьогодні відомо 17 творів Вишенського — трактатів і листів-послань, написаних між  1588 і1615 роками, які він надсилав з Афона до України. Десять з них він об’єднав у рукописну «Книжку», яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського надруковано було тільки скорочену редакцію «Пісанія к утекшим от православноі віри єпископам» (1598). Але його твори, такі як «Порада», «Обліченіє діявола-міродержца», «Зачапка мудраго латинніка з глупим русином», «Позоріще мисленноє» та інші, активно поширювалися у списках. Він виступав проти вищої ієрархії, що призвела до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Характеризуючи стан тогочасного суспільства, полеміст пише, що в «Лядській землі» «ність міста цілого от гріховного недуга — все струп, все ран, все пухлина, все гнилство, все огнь пекельний…». Вишенський вихід бачив лише у покаянні, моральному очищенні, відмові від земних благ, в поверненні до ідеалів перших християнських громад, де всі рівні перед Богом. Спроба Вишенського пропагувати свої ідеї безпосередньо в Україні була невдалою, його ідеологію відмови від європейських культурно-цивілізаційних надбань діячі українського національно-культурного руху не сприйняли і засудили як безперспективну за тогочасних умов.

Однак попри все це твори І. Вишенського, позначені справді бароковою енергійністю, імпульсивністю, полемічно-викривальним запалом, в якому ораторський пафос поєднувався з убивчим сарказмом і уїдливою іронією, ці твори сучасники оцінювали як «книги злата» і часто зверталися до них у пошуках натхнення ще й у кінці XVIII ст.

Полеміка навколо рішень Брестського собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходжень між православ’ям та католицизмом. Хоча значна частина праць залишилася ненадрукованою, їх переписували, передавали один одному, читали на різних зібраннях. У цілому для широких мас і найактивніших представників культурної еліти висока ідея об’єднання всього християнства відступала перед загрозою латинізації і полонізації України. Всупереч сподіванням ініціаторів унії з числа групи зденаціоналізованих церковних ієрархів, папської курії та польських урядовців, забезпечена всебічною і постійною підтримкою акція релігійної унії очікуваних наслідків так і не дала, передусім завдяки підвищенню рівня національної самосвідомості українців. Найактивніші національно-культурні сили України опинилися у відвертій опозиції до унійного руху. Підтримали ж унію ті з культурних діячів, хто йшов шляхом найменшого спротиву обставинам, хто «плив за течією», а отже й не мав великого духовного потенціалу, необхідного для культурного розвитку. І хоча з плином часу деякі з визначних поборників православ’я з різних причин таки приставали до унії (М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький), усе ж разом з православ’ям вони залишали позаду свої кращі здобутки на культурній ниві. Тому не дивно, що й самі уніати визнавали нестачу сил і засобів для успішного впровадження унії і мусили відзначати кращий стан справ у таборі православних, зокрема, кращий рівень освіти у нових православних закладах.

Яскравий злет у період національно-культурного підйому кінця XVI — першої половини XVII ст. переживає ораторсько-проповідницька проза, представлена перевалено старим жанром церковної проповіді, який за нових умов набуває нового змісту і нових форм У ролі церковних проповідників дово­дилося виступати переважній більшості українських культурних діячів цього періоду, відтак увесь спектр ідей і думок, а також художніх прийомів і засобів раннього бароко знайшли у проповідях своє виразне втілення. Деякі з особливо талановитих і яскравих проповідей того часу, які називалися «казаннями», були надруковані і поширювалися серед народу, завдяки чому дійшли до нас. Своєю емоційною силою і багатством риторичних прийомів вони досі справляють неабияке враження на сучасних фахівців, тому не дивно, що за тих умов люди спеціально йшли до церкви, аби вислухати чергове казання. Крім того, тоді ж виникає звичай укладати і видавати друком великі збірки зразкових або типових казань на цілий богослужбовий рік, так звані Євангелія учительні, які мали допомогти парафіяльним священикам готувати свої проповіді перед прихожанами. Оскільки ж проповіді виголошувалися перед людьми максимально доступною їм мовою, розвиток українського проповідництва об’єктивно сприяв літературному опрацюванню елементів живого усного мовлення, які саме з проповідницьких творів потрапляли вже й до інших літературних жанрів.

Особливе місце в національно-культурній концепції православної української еліти посідала ідея культурного центру, яким мав стати і зрештою став відбудований і розбудований Київ. Якщо в часи ренесансних віянь в Україні га за її межами під враженням від давніх київських руїн часто висловлювався думка, що Київ — це ніщо інше як гомерівська Троя, то з початком поширення барокової культури в Україні виникає концепція Києва як Другого Єрусалима (Й. Борецький, 3. Копистенський, П. Могила та ін.),який має стати надійним оплотом не тільки національної, але й усієї православної культури у світі.

Цей київський всеправославний настрій у результаті мав як безумовно позитивні, так і певні негативні наслідки для подальшого розвитку порівняно молодої української культури, яка в умовах відсутності своєї державності переживала бурхливі процеси внутрішньої трансформації. Оскільки послаблене історичною кон’юнктурою світове православ’я сприймалося як культурне підґрунтя, то й головні сили спрямовувалися на його зміцнення. При цьому зведення самої будівлі самобутньої національної культури українського народу нерідко відсувалося на другий план, або й на більш пізній, більш сприятливий для цього час.

Це, зокрема, відбилося на культурі літературного мовлення, яка передбачала пріоритет «високої» церковнослов’янської лексики перед народною і можливість заступання функцій книжної української мови як порівняно «низької» у літературному процесі тогочасною польською мовою, яка у той час не сприймалася ще як чужа і літературно була краще опрацьована. Писати поважні барокові твори живою українською розмовною мовою не могли собі дозволити навіть вихованці демократичного братського руху, адже жива мова в принципі ще не розглядалася навіть як потенційно придатна для спілкування на «високі» теми. Твори ж «низьких» жанрів не були на той час актуальними і друком не виходили та й у списках поширювалися мало, тому на наш час майже невідомі.

Староукраїнські поети доби помітно дистанціюються від живого мовного річища, працюючи над поєднанням певних рис живої мови з традиційною лексикою і стилістикою церковнослов’янського ґатунку. В такий спосіб вони намагалися довести чинність національної культури не як «низької», демократичної, а культури «високої», яка має свою аристократію, свою еліту і здатна вирішувати відповідні «високій» культурі завдання.

Національна поезія також стала одним із речників полеміки як з протестантами, так і особливо з католиками за право залишатися самими собою і розвивати власну культуру. Протягом 80-90-х років XVI ст. з’являється і поширюється у рукописних списках досить велика (близько 2000 рядків) полемічна антологія віршів книжною українською мовою, так званий Віршовий полемічний комплекс невідомого автора або групи авторів. При численних переписуваннях ця збірка часто розчленовувалася на окремі частини, доповнювалася, в окремих випадках робилися купюри, самостійне значення часто мали окремі уривки, які використовувалися як звертання-передмови, кінцівки-післямови, послання-памфлети, послання-трактати тощо. Вважається, що основу збірки складала «Скарга нищих до Бога», в якій не тільки міститься кілька гнівних інспірацій проти культурних агресорів на українських землях, а й дається їм рішуча відсіч, інколи у формі поетизованої притчі:

Дух же святий істинен, солгати не

Може, і прегордим людєм гордость не

Поможе.

Аще-бо хто верже камінь на висоту,

  мняще небесную збивати красоту

  Всемирного солнца, ясного світила,

  на самого єго паде тая сила,

  І на свою главу восприйме болізни,

  да к тому не дерзне творити

Соблазни.

Національна ідентичність у післяренесансний період нерозривно пов’язується з конфесійною належністю. Тому розвиток усіх галузей культури і передусім літератури, в якій найповніше відбиваються світоглядні зрушення та ідейні пріоритети доби, віддзеркалює чітке усвідомлення носіями національної культури необхідності виведення на якісно новий рівень вітчизняних духовних цінностей.

2. Типові завдання:

1. Пригадайте значення терміна «Ренесанс»? Яку епоху він охоплював?

2. Визначте основні архітектурні стилі епохи Ренесансу?

3. Які особливості мали романський та готичний стилі в українській архітектурі?

4. Як змінився зовнішній вигляд українських міст в цю добу.

5. Як змінилося релігійне життя в Україні після укладення Берестейської унії?

3. ЛІТЕРАТУРА

Гаврюшенко О. Історія культури. Навч. посіб. – К., 2004.

Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. Київ: ПУЛ, 2007.

Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1996.

Подольська Є. А., Лихвар В. Д., Погорілий Д. Є. Кредитно – модульний курс культурології. – К., 2006.

Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

Українська культура. Лекції за редакцією В. Антоновича. — К., 1993.

Tagged with: , , , ,
Posted in Історія української культури

Перелік предметів:
  1. Інформаційні технологіі в галузі
  2. Інформаційні технологіі в системах якості стандартизаціісертифікаціі
  3. Історія української культури
  4. Бухоблік у ресторанному господарстві
  5. Діловодство
  6. Мікропроцесорні системи управління технологічними процесами
  7. Науково-практичні основи технологіі молока і молочних продуктів
  8. Науково-практичні основи технологіі м’яса і м’ясних продуктів
  9. Організація обслуговування у підприємствах ресторанного господарства
  10. Основи наукових досліджень та технічноі творчості
  11. Основи охорони праці
  12. Основи підприємницькоі діяльності та агробізнесу
  13. Політологія
  14. Технологічне обладнання для молочноі промисловості
  15. Технологічне обладнання для м’ясноі промисловості
  16. Технологічний семінар
  17. Технологія зберігання консервування та переробки молока
  18. Технологія зберігання консервування та переробки м’яса
  19. Технологія продукціі підприємств ресторанного господарства
  20. Технохімічний контроль
  21. Технохімічний контроль
  22. Управління якістю продукціі ресторанного господарства
  23. Вища математика 3к.1с
  24. Вступ до фаху 4к.2с.
  25. Загальні технології харчових виробництв
  26. Загальна технологія харчових виробництв 4к.2с.
  27. Мікробіологія молока і молочних продуктів 3к.1с
  28. Математичні моделі в розрахунках на еом
  29. Методи контролю харчових виробництв
  30. Основи фізіології та гігієни харчування 3к.1с
  31. Отримання доброякісного молока 3к.1с
  32. Прикладна механіка
  33. Прикладна механіка 4к.2с.
  34. Теоретичні основи технології харчових виробництв
  35. Технологія зберігання, консервування та переробки м’яса
  36. Фізика
  37. Харчові та дієтичні добавки
  38. Фізичне виховання 3к.1с

На русском

  1. Методы контроля пищевых производств
  2. Общая технология пищевых производств
  3. Теоретические основы технологий пищевых производств
  4. Технология хранения, консервирования и переработки мяса
LiveInternet

Интернет реклама УБС