Проблеми збереження укранських культурних надбань у роки Друго Світово війни

6.  Особливості національно-культурного розвитку українських земель у 1920 — х – 1930 – х рр.

  1. Огляд теми: історичні обставини розвитку української науки і освіти за кордоном. Політика урядів Чехословаччини, Польщі, Румунії щодо української культури. Діяльність осередків української освіти і науки у Чехословаччині та Польщі.

1. Українська наука й освіта в Чехословаччині, Польщі та Німеччині. Полонізація української культури на західноукраїнських землях.

Чехословацька Республіка в міжвоєнний період стала тією країною, де знайшли притулок тисячі наших співвітчизників, рятуючись віл лиха революції та громадянської війни. На 1925 р. українське співтовариство в Чехословаччині нараховувало близько 6000 чоловік, з яких одна третина були вихідцями із Східної Галичини. Інтелігенція складала 25%. У 1921 р. чехословацький уряд з ініціативи Т. Г Масарика розробив і почав втілювати в життя „Російську програму допомоги», яка. за словами першого президента ЧСР, повинна була „зібрати, зберегти і підтримати залишки культурних сил» в емігрантському серелознші. В ЧСР виникла ціла мережа загальноосвітніх шкіл для росіян і українців (віл початкових де вищих), ряд спеціальних навчальних закладів, наукових організацій. 1923 р. кількість українських професорів і студентів в ЧСР у вищих навчальних закладах, на курсах і в школах була такою: Український вільний університет у Празі (професорів — 17. студенті -1500), Українська господарська академія в Подебрадах (професорів – 3, слухачів — 230. випускні курси в Подебрадах (професорів – 3, слухачів — 119), випускні курси в Йозефові (професорів — 8,  слухачів — 67).  Українську систему освіти  представляли Український вільний університет, Українська господарська академія в Подебрадах, Український педагогічний інститут ім.. М. Драгоманова і Українська художня академія. Українська гімназія діяла з 1927 р. в Ржевниці. Розвитку чесько-українських зв’язків сприяли Союз друзів Українського вільного університету в Празі і Чехословацько-українське об’єднання в Брно.

В процесі навчання російські і українські студенти отримували стипендію. В 1924р. фінансову підтримку отримували 6341 студент. Емігрантська молодь відвідувала і чехословацькі школи, головним чином у Празі, а також в Брно і Братиславі. Українських учнів нараховувалось у чехословацьких школах 1018 чоловік. Найбільшим інтересом серед російських і українських учнів користувалися такі дисципліни як агрономія, медицина, хімія, лісове господарство, техніка і такі наукові заклади як Вища торговельна школа, Вища гірнича школа і мовні школи. Деякі члени педагогічних колективів російських і українських шкіл працювали і в чехословацьких, насамперед, вищих школах, де викладали гуманітарні, природничі і технічні дисципліни.

Серед вищих навчальних закладів найбільше значення мав Український вільний університет (УВУ), утворений 17.01.1921 р. у Відні з ініціативи місцевих Товариства українських журналістів та Товариства друзів освіти. Спочатку було 15 осіб професорсько-викладацького складу та 90 студентів. Оскільки Відень на той час не був центром української еміграції, яким ставала Прага, там неможливо було отримати достатньої фінансової підтримки від уряду, Український вільний університет того ж року переїхав у Прагу. Це було результатом домовленостей між професорсько-викладацьким складом УВУ та владою ЧСР. Університету було надано фінансову допомогу та можливість використовувати для занять корпуси Карлова університету. Згідно рішення міністерства іноземних справ від 16.09. і 30.09.1921 р. інститут було визнано офіційно. Інаугурація відбулася в Празі 23.10.1921 р. в присутності президента Т. Г. Масарика, членів чеського уряду та відомих науковців. На той час в УВУ вже було 21 особа професорсько-викладацького складу та 702 студенти, значна частина яких паралельно навчалась у Карловому університеті, адже структура цих вищих навчальних закладів була однотипною. На початку 30-х років (1931 р.) кількість професорсько-викладацького складу та студентів збільшилась відповідно до 39 і 874 осіб. Навчання проводилося на двох факультетах — філософському та юридичному. В Українському вільному університеті в празький період його функціонування працювала ціла плеяда відомих українських професорів — історик Д. Дорошенко, географ С. Рудницький, філолог О. Колесса, мистецтвознавець Д. Антонович, юрист С. Дністрянський, лікар І. Горбачевський та багато інших відомих українських науковців. 1923 р. в УВУ було 17 професорів та навчалося 1500 студентів. З 1921 по 1945 рік Український вільний університет закінчило більше як 12000 чоловік.

На початку 30-х рр. УВУ мав власну бібліотеку, яка налічувала 10000 книг, власну видавничу базу — 27 книг, серед яких два томи ювілейного збірника, присвяченого Т. Г. Масарику.

В 30-х рр. університет попав у кризову ситуацію, яка була наслідком переорієнтації чехословацької зовнішньої політики на зближення з Радянським Союзом і Польщею. Були дещо обмежені можливості і права української еміграції, зменшена фінансова допомога, в результаті чого УВУ змушений був припинити видавничу діяльність. Внаслідок цього українці починають виїздити з Праги і перед війною (1939 р.) в УВУ навчався всього 61 студент. В 1938 р. розглядався варіант перебазування Університету на Підкарпатську Русь, але окупація її Угорщиною в 1939 р. перекреслила ці плани. Під час Протекторату діяльність УВУ дещо пожвавилась, оскільки на нього не поширювалася дія закону про заборону чеської вищої школи, і як єдина слов’янська вища школа в Празі прийняв на навчання чеських студентів. Після визволення Чехословаччини УВУ був ліквідований органами НКВС. На щастя, більшість професорів вчасно емігрували до Німеччини, де вже в 1946 р. Український вільний університет продовжив свою діяльність.

Другим вищим навчальним закладом, відкритим в Чехословаччині, була Українська господарська академія в Подебрадах (УГА). Офіційно була зареєстрована 19 травня 1922 р. з ініціативи Українського громадського комітету в Празі. Як і Український вільний університет, мала працювати за прикладом чехословацьких вищих шкіл, однак до ряду програм були включені і спеціальні українські лекції. Дипломи академії були визнані нарівні з дипломами споріднених чехословацьких вищих шкіл. Спочатку планувалося трирічне навчання, а з 23.05.1925 р. академія була перетворена у вуз з чотирьохрічним терміном навчання. Прийом студентів здійснювався на чотири факультети: агрономічний, лісничий, інженерний та економіко-кооперативний. Ректором академії в 1927/1928 н. р. був Сергій Тимошєнко, проректором — І. Шереметинський, а секретарем доцент Іполіт Ольгерд Бочковський.» Протягом свого існування в УГА працювало 119 осіб професорсько-викладацького складу (із них 26 чехів). Серед них такі відомі українські вчені як професор Ісаак Мазепа, доктор Панас Феденко, університетський професор, доктор Борис Матюшенко, доцент і журналіст Іполіт Бочковський, професор Йосип Безпалько, професор Віктор Сапіцький, доцент Якуб Моралевич.

Ось як зростала Українська господарська академія в 20-х роках: в 1922/23 н. р. в академії навчалось 216 слухачів, із яких 200 чоловік щомісяця отримували державні стипендії в розмірі 550 крон; в 1923/24 н. р. слухачів вже було 349, із яких 347 отримували державні стипендії; в 192.4/25 н. р. в академії навчалось 495 чоловік, із яких 466 отримували державні стипендії; в 1925/26 н. р. УГА нараховувала 541 слухачів, із яких 508 отримували державні стипендії, і в 1925/27 н. р. слухачів в академії вже було 613, із яких 508 отримували державні стипендії.

На початку 1927/28 н. р. в УГА було 413 слухачів старших курсів і 105 першокурсників, які навчалися за власні кошти. В 1927 р. 320 слухачів отримували стипендії в розмірі 450 крон. Слід відзначити, що переважна більшість слухачів УГА були українці, в тому числі і із Кубані та Польщі, далі ішли росіяни, білоруси, чехи.

Професорсько-викладацький склад Української господарської академії в Подебрадах в 1922/23 н. р. був такий: 15 професорів, 23 доценти, 7 лекторів і 4 асистенти. Крім них читали лекції в академії і 2 чеські професори.

На початку 1927/28 н. р. в УГА читали лекції 25 професорів, 21 доцент, 16 лекторів і 9 асистентів. Крім того, в академії читали лекції ще 19 чоловік — професори чеських вузів або спеціалісти. В 1927 р. закінчили навчання в Українській господарській академії 157 слухачів, більша частина яких виїхала із ЧСР працювати до Бразилії, Канади, Китаю, Франції, Польщі, Люксембургу та інших країн. Деякі із них, які отримали громадянство Р, повернулися в Україну, а росіяни — в Росію.6 Із 786 слухачів, які навчалися в Українській господарській академії, 596 чоловік отримали диплом інженера. Як і при Українському вільному університеті, при УГА працювала бібліотека (нараховувала близько 30000 книг). Широкою була і видавнича діяльність професорсько-викладацького складу, на рахунку якого було 698 наукових публікацій, 229 із яких — українські підручники, частина із них була надрукована українською мовою вперше. Вже з 1922 р. в рамках УГА в Подебрадах були організовані випускні курси, в 1924 р. переведені до Праги під управління Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. На основі цих курсів у Празі було створено в 1925 р. Українську реальну гімназію, а зареєстровано офіційно в 1926 р. В 1927 р. її переведено до Ржевніц, а в 1937 р. до Модржан, недалеко від Праги. В гімназії, яка мала свій інтернат, працювало 33 педагоги. Тільки в 1937/38 рр. тут навчалося 185 студентів. Гімназію було ліквідовано 1945 р. органами НКВС. В рамках УГА проводили свою діяльність 50 організацій, більшість із яких були культурно-освітнього характеру. Серед них було 19 наукових об’єднань, члени яких брали участь у міжнародних конференціях, займались видавничою діяльністю. Випускники працювали переважно в Західній Україні, чимало їх було і на Підкарпатській Русі. Опіку над УГА здійснювало міністерство сільського господарства, а фінансово підтримувало міністерство закордонних справ. 1928 р. МЗС перестало фінансувати цей вищий навчальний заклад і міністерство сільського господарствавидало постанову про поступову ліквідацію УГА, яка була завершена 1935 р. В процесі ліквідації в 1931 р. було утворено Комітет за збереження УГА, який спробував знайти фінансові кошти, щоб академія продовжувала свою роботу. Коли ж цього не вдалося зробити, Комітет у 1932 р. створив Український техніко-господарський інститут при УГА, який здійснював заочне навчання юнаків та дівчат. Цей інститут існує і сьогодні у Мюнхені.

Третім вищим навчальним закладом був Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі, заснований з ініціативи Українського Громадського Комітету в 1923 р. Тут велася підготовка вчителів початкових та середніх шкіл, а також дошкільного виховання. 78 осіб педагогічного колективу читали лекції 178 слухачам, з яких 33 закінчили навчання з вченим ступенем доктора. Як і інші українські вузи в Чехословаччині, УПІ розгорнув широку видавничу діяльність. За час його існування було видано 44 збірки і 3 томи наукової періодики. В 1933 р. через відсутність фінансів чехословацький уряд припинив функціонування Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова.

Останнім українським вищим навчальним закладом у міжвоєнній Чехословаччині була Українська художня академія в Празі, яка почала свою діяльність як вища школа 24 грудня 1923 р. Ініціатором її утворення був український мистецтвознавець і професор УВУ Дмитро Антонович. Цей вуз, де навчалося чимало і чеських студентів (згідно словника П. Томана — 59), була організована на зразок подібних європейських вищих шкіл. До початку війни школа організовувала щороку виставки картин своїх студентів, які знаходили позитивні відгуки у чеської мистецької критики (до 1939 р. їх було 13). На початку 30-х рр., в період кризи, чехословацька влада розглядала питання про закриття академії, але в 1932 р. її тодішньому керівникові Івану Кулесі вдалося досягнути згоди уряду, щоб школа була оформлена як його приватний навчальний заклад. В роки другої світової війни прийняла чимало чеських студентів, яким дала можливість навчатися, а не бути вивезеними на каторжні роботи в Рейх. Пережила вона і репресії НКВС після визволення в 1945 р., коли всі українські емігранти, яким не вдалося втекти в американську окупаційну зону, були переведені в радянські концтабори ГУЛАГу як буржуазні націоналісти і вороги радянського соціалістичного ладу.

Весною 1946 р. школа була перейменована в Народну академію — відділення Мистецтвознавства. 10 травня 1950 р. школа була закрита. Цим самим була ліквідована остання існуюча емігрантська вища школа в Чехословаччині взагалі.

До найбільш відомих українських наукових інститутів належав Український академічний комітет (УАК), організація, яка виникла в кінці 1924 р. як самостійний орган Українського історико-філологічного товариства з ініціативи професора О. Шульгіна, історика і професора Українського вільного університету і Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Цей комітет брав під свою опіку українських вчених, організації, вузи, сприяв їхнім зв’язкам з вченими інших країн, в організації взаємних зустрічей, конференцій, допомагав у видавничій діяльності тощо. Авторитет цієї організації був значним ще і тому, що її членами стали Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові та Український науковий інститут у Берліні. УКА був офіційно визнаний Міжнародною комісією інтелектуального співробітництва при Лізі Націй. Свою діяльність завершив 1940р.

Важливу роль у середовищі української наукової еміграції грало українське історико-філософське товариство, головою якого був Д. Антонович. Разом з ним працювали О. Колесса, В. Биднов, С. Наріжний, Ф. Щербина, С. Дністрянський, Д. Дорошенко та ін. Філософсько-педагогічний гурток ім. Г. Сковороди вивчав минуле і сьогоднішнє педагогіки, Б. Матюшенко заснував Український юридичний гурток. Для більшості українських вчених „чехословацький період» став найбільш плідним етапом їх наукового шляху. Робота, проведена ними в цей час, збагатила не тільки українську і чехословацьку, а й світову науку.

Українці складали вагому частку населення Польщі (навіть за безсумнівно упередженими даними перепису 1931 р. — 15—16%), і польські власті не наважувалися оголосити всіх їх „неукраїнцями». Тим настирливішими й хитромудрішими виглядали спроби всіма засобами розділити українську громаду й територію, де вона становила виразну більшість, — адміністративними кордонами, вдаючись до сумнівних етнонаукових маніпуляцій, намаганням внести розбрат у церковне життя, міжконфесійні стосунки тощо.

Під спеціальний приціл було взято українську (інтелігенцію. Одразу ж розгорнулось масове переселення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Та особливо запеклі зусилля спрямовувались на те, щоб не допустити народження нових інтелігентських кадрів. Адже їх джерело становила молодь, загартована у революційно-визвольній боротьбі. Захопивши головне місто Східної Галичини, поляки ліквідували всі українські кафедри Львівського університету, Який за австрійської влади мав утраквістичний, тобто двомовний і відповідно двонаціональний (польсько-український) статус. Після загарбання всієї Східної Галичини було заявлено, що студентами університету можуть бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі. Це залишало за його стінами українську молодь.

Вона прагнула навчатись в університеті. І не стільки заради власного^самовдосконалення та про­фесійної кваліфікації. Йшлося про далеко більше — про витривалість українців, про їх здатність набути структуру сучасної нації, про їх рішучість стати такою. Тому боротьба за український університет у Львові стала справою всього західноукраїнського населення. її забезпечив патріотичний чин професорів та вчених, об’єднаних у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Активну участь в організації систичних університетських курсів взяло львівське Ставропігійське братство, в будинку якого вони почали свою роботу 7 березня 1920 р. Негайна заборона примусила курси працювати таємно.

Наступний академічний рік провадився за визнаними університетськими вимогами. Працювали три відділи — філософський, правничий та медичний з 54 кафедрами; навчалося 1258 студентів. Збентежені власті відповідали посиленням репресій, заарештовано було понад 100 студентів, окремі з них відсиділи у в’язниці більше року. Ректора університету В. Щурата протримали під арештом три місяці. Але університет вистояв у глибокому підпіллі, за що й отримав від сучасників назву „катакомбного».

Вистояв тому, що народився на гребені загального опору окупації як закономірне породження й продовження революційно-визвольного зриву 1918—1919 рр. Студентами було молоде покоління різних, непримиренних з часом політичних напрямів. Та в університеті панувала атмосфера патріотичного піднесення, яка об’єднувала їх.

Активний учасник створення ОУН та один із керівників її ідеологічної діяльності В. Марганець, згадуючи вже після 2-ї світової війни про своїх колег у навчанні, так передає тодішню атмосферу та її примітні особливості: „Хоч вони були в різних, навіть цілком протилежних таборах, хоч заступали різні ідеї та світогляди, але вони були одержимі одною спільною ідеєю України, України державної й вільної…

Хоч сьогодні часи не ті, наступило багато-багато змін, хоч смерть, тюрми й розстріли дуже

Прорідили ряди оцих представників періоду „наступу й натиску», все ж — що найбільш замітає — вони не тільки не зійшли з кону історії, але видно їх повсюди там, де треба ініціативи, творчості й жертовності. Хай вони належать до протилежних таборів і груп, але вони зв’язані колишніми спільними воєнними трудами чи таборовими, або тюремними переживаннями, знаходять часто скоріше між собою спільну мову, ніж партійні „однодумці».

Проіснувавши майже 4 роки, „катакомбний» університет явив світові приклад самовідданого відстоювання національної ідентичності українців, їх прагнення до вершин знань і науки. Безприкладна боротьба за Український університет у Львові набрала широкого розголосу, ставши відомою міжнародній громадськості та діставши підтримку окремих її кіл. Вищі учбові заклади центральноєвропейських держав — Чехословаччини, Австрії, Німеччини та „вільного міста Гданська» зараховували студентам Українського університету у Львові роки навчання в підпіллі.

2. Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові.

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ім. Т. ШЕВЧЕНКА (НТШ) — науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу — як Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Фінансовою основою для створення послужили двадцять тисяч австрійських крон, пожертвуваних Є. Милорадович. Фундаторами товариства також виступили О. Кониський, Д. Пильчиків, М. Жученко, С. Качала. Метою товариства було “вспомагати розвою руської (малоруської) словесності”. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу “Правда” та “Дослідження у галузі руської мови” (1880, нім. мовою) О. Огоновського. З 1885 товариство перебрало видання журналу “Зоря” (виходив до 1898), який став всеукраїнським літературним органом і поширювався (після заборони 1894 — нелегально) у Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1880-х рр. у середовищі Київської громади (серед т. зв, австрофілів на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським) визріла ідея перетворення товариства у виключно наукову установу. У Галичині цю ідею підтримала група народовців (“новоерівців”) на чолі з О. Барвінським, яка задля досягнення культурно-просвітних цілей ішла на компроміс з польськими та австрійськими урядовими колами. Відповідно до цього плану, у 1892 товариство перейменовано у НТШ. Головним завданням реорганізованого товариства було “плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам’ятки старинності і предмети наукові України-Руси”. Утворено три секції — історично-філософську, філологічну, матично-природознавчо-лікарську. Секції формували комісії. Розпочалась організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892 почав виходити головний друкований орган товариства — “Записки НТШ” (ред. і тому Ю. Целевич, 11-IV т. О. Барвінський). Першими головами товариства були Ю. Целевич (1892-93) і О. Барвінський (1893-97).

Період найбільшого розвитку НТШ розпочався в 18943 переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. З 1895 став редактором “Записок НТШ” і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало бл. 800 томів наукових праць, зокрема, 112 томів “Записок”. М. Грушевський заініціював низку інших періодичних видань: “Хроніка НТШ” (тт. 1 -74,1900-39), “Збірник історично-філософської секції НТШ”(тт. 1-17,1898-34; у цій серії вийшло вісім томів (1898-1913) його “Історії України-Руси”), “Збірник філологічної секції” (тт. 1-23, 1898-1937), “Збірник матично-природничо-лікарської секції” (тт. 1-32,1897-1939), “Жерела до історії України-Руси” (тт. 1-22, 1895-1924), “Українсько-руський архів” (тт. 1-15, 1906-21), “Етнографічний збірник” (тт. 1-40, 1895-1929), “Студії з поля суспільних наук і статистики” (тт. 1-5, 1909-38) та ін.

Крім М. Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 “Літературно-Науковий Вісник” та керували Українською Видавничою Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким звання “дійсного члена” товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у 1899 був вибраний перший академічний корпус учених — членів НТШ у складі 32 чоловік, як із західноукраїнських, так і східноукраїнських земель. Окрім українських учених у склад товариства 1903-14 було прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім’ям — А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін.

Питання про дальше удосконалення організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ у 1899-1913 і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті розходження серед дійсних членів товариства. У результаті загострення конфлікту в 1913 М. Грушевський полишив посаду голови НТШ. Після його відходу обов’язки заступника голови НТШ виконували С. Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат (1921-23), К. Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914-15) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських курсів для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилося до бл. 350 назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну структуру. Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю стало створення та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету. Збільшено кількість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні видання — “Стара Україна” (1924-25), “Сьогочасне й минуле” (1939), “Лікарський вісник” (тт. 4-17, 1920-39; видання НТШ з 1926), “Збірник фізіографічної комісії” (тт. 1-7, 1915-38). Продовжувалось видання “Записок НТШ”, які поділялись на дві серії — “Праці історико-філософської секції” (ред. І. Крип’якевич, 1924-37) та “Праці філологічної секції” (ред. К. Студинський, 1925-29),Я. Гординський ( 1935), В. Сімович (1937). НТШ було ініціатором двох капітальних видань — “Української Загальної Енциклопедії” (тт. 1 -3, 1935, під ред. І. Раковського) та “Атласу України і суміжних земель” (1937), підготованих географічною комісією НТШ на чолі з В. Кубійовичем. Закордонними членами НТШ були обрані М. Планк, Д. Гільберт, Ф. Кляйн (всі — 1924), А. Ейнштайн (1929) та ін. Всього з 1899 по 1939 НТШ нараховувало 333 дійсних члени (з них близько третини становили закордонні члени), об’єднаних у три секції та 20 комісій. Крім цього, при НТШ діяли Бактеріологічно-хімічний інститут та Інститут нормальної і патологічної психолої, три музеї: культурно-історичний, природоописний і музей історично-воєнних пам’яток. Бібліотека НТШ на 1.1.1939 нараховувала 73 тис. назв книжок у 200 тис, томах і являла собою найкращу збірку україніки-друків українською мовою та друків, присвячених українознавству в інших мовах.

Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 становив 1172 томи різних видань, у т. ч. 943 томи серійних наукових публікацій. Найважливіші досягнення були здобуті у галузі суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського та його учнів І. Джиджори, І. Крип’якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського та ін.), філології та літературознавства (роботи М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін.

НТШ належать безсумнівні заслуги у розробці української наукової термінології. Історична роль товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названо пізніше рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти, праці М. Зубрицького в галузі теорії матики, внесок С. Рудницькогота В. Кубійовича у дослідження географії України та ін.

Активізація діяльності НТШ у міжвоєнну добу стала значною мірою можлива завдяки встановленню контактів з Всеукраїнською Академією Наук (ВУАН), у першу чергу — завдяки спільним зусиллям К. Студинського та М. Грушевського, який з 1924 керував кафедрою історії України історично-філологічного відділу ВУАН. Членими ВУАН були обрані С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, К. Студинський, І. Горбачевський, С. Дністрянський, М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат. У свою чергу, членами НТШ стали академіки В. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, Д. Яворницький та ін. У 1927 К. Студинський та І. Свєнціцький взяли участь у харківській конференції, яка затвердила новий український правопис. Цей правопис був впроваджений у всі видання НТШ.

Кінець цій співпраці поклали репресії проти української інтелігенції у радянській Україні кінця 1920-30-х рр. їхніми жертвами стали, зокрема, ті члени НТШ, які виїхали в УРСР у пошуках роботи або за ідейними переконаннями (А. та І. Крушельницькі, С. Рудницький). Члени НТШ були позбавлені звання академіків. У самій Галичині це привело до відставки з посту голови НТШ К. Студинського, якого звинувачено у співпраці з радянськими репресивними органами. В умовах, коли Українська Академія Наук у Києві втратила можливості розвивати незалежну українську науку, НТШ перебрало на себе цю функцію.

3. Релігійне життя в Україні

У цей період українське духівництво прагнуло створити Українську автокефальну православну церкву. Але Російська православна церква не хотіла втрачати контроль над єпархіями колишньої імперії. Більшовики, у свою чергу, боролися з впливом релігії і церкви, проголосили відокремлення церкви від держави і принцип світської освіти. Вони не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі в 1918 р. Тому боротьба за проголошення Української автокефальної православної церкви стала складовою частиною українського національно-визвольного руху.

  4. Виникнення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — православна церква в Україні. Організаційне становлення УАПЦ відбувалося в контексті національного відродження України. Стрімкого поширення ідея автокефалії набула в умовах революції 1917— 1920 рр. і демократизації суспільства. За відновлення Української національної церкви висловилися делегати багатьох повітових і єпархіальних з’їздів духовенства і мирян, ініціюючи розгляд питання про незалежність церкви на Всеукраїнському православному церковному соборі (1918 р.). 1 січня 1919 р. Директорія УНР прийняла закон про автокефалію Української церкви, однак унаслідок зміни політичної ситуації він не був реалізований. Дерусифікація церкви стихійно почалася в Полтаві, Кам’янці-Подільському, Лубнах, Катеринославі.

У Києві перша служба в першій українській парафії відбулася 22 травня 1919 р. Організаційне оформлення УАПЦ було здійснене на Всеукраїнському православному соборі в Києві 14—30 жовтня 1921 р., де були затверджені канони й структура церкви, сформована ієрархія. Самобутність УАПЦ полягала в канонічних новаціях — соборній посвяті в єпископи одружених священиків, соборноправності її укладу, сакралізації української мови й впровадженні в церковне життя національних звичаїв і традицій. Керівництво церквою здійснював Всеукраїнський православний церковний собор, а в міжсоборний період — постійно діюча Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР); на місцевому рівні — окружні, районні, парафіяльні собори та відповідні їм церковні ради. Почесним головою ВПЦР був митрополит Київський і всія України: у 1921-1927 рр. — митрополит Н. Липківський, у 1927—1930 рр. — митрополит М. Борецький. Головами ВПЦР були: М. Мороз (1919—1924 рр.), протодиякон В. Потієнко (1924-1925 рр.), єпископ П. Ромоданов (1926— 1927 рр.), протоієрей Л. Юнаків (1927-1930 рр.). У 1920-х роках УАПЦ нараховувала близько 1100-1200 парафій і 2 млн. віруючих (12-14 % православного населення), 30 єпископів, 1500 священиків. Районами найбільшого поширення були Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь. Мала єпископа в США (І. Теодорович), де видавалася газета «Дніпро» (Чикаго). Вважаючи, що 2/3 духівництва нелояльно ставилося до більшовицької влади, державні органи здійснювали постійний тиск на УАПЦ, організовували цькування церкви в пресі. Прагнучи максимально поглибити внутріцерковні протиріччя, влада сприяла перетворенню братства Христової церкви, що виникла при УАПЦ, в окрему структуру (зареєстрована на початку 1924 р.).

5. Примусове вилучення релігії зі сфери духовного життя народу. Заборона УАПЦ.

Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в рамки ідеології більшовиків. У 20-ті рр. посилився тиск держави на православну церкву. Більшовики скористалися голодом 1921-1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духовенства. Розгорнулася широка кампанія вилучення коштовностей із храмів і культових споруд для закупівлі зерна за рубежем у фонд голодуючих. Віруючі і духовенство в більшості випадків відмовлялися передати державі культові предмети, твори мистецтва, що були безпосередньо потрібні для богослужіння. Державні органи ігнорували ці настрої служителів церкви і мирян, чим спровокували конфлікти між духовенством і чиновниками, які здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами і розстрілами священиків та віруючих.

У січні 1928 р. набув чинності Адміністративний кодекс УРСР, що містив, серед інших, розділ «Правила про культи». З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив чинність. На рубежі 20-30-х рр. в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії і церкви стало зовсім нетерпимим. Тисячі церков в Україні були закриті, священики репресовані. У 1929 р. органи ДПУ обвинуватили, в антирадянській діяльності Українську Автокефальну Православну церкву (УАПЦ). Керівництво УАПЦ репресували, а церкву змусили заявити про саморозпуск.

Другу п’ятирічку оголосили «п’ятирічкою знищення релігії». Виникли «Об’єднання войовничих безбожників». У 1934 — 1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового знищення культових споруд. Були знищені Михайлівський Золотоверхий собор, Нікольський військовий собор, Трьохсвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря і церква Успіння Богородиці («Пирогоща») у Києві, Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд були перетворені на складські і виробничі приміщення, кінотеатри, будинки культури і т. д.

У середині 30-х рр. в Україні залишилося лише 9% діючих церковних споруд у порівнянні з 1913 р.

2. Типові завдання

1. Яку політику здійснювали уряди Чехословаччини, Польщі, Румунії щодо розвитку освіти та культури на українських землях.

2. Визначте науково – освітні осередки, створені представниками української інтелігенції за кордоном? Охарактеризуйте їх діяльність?

3. Як змінилось релігійне життя в Україні після встановлення радянської влади

4. Що означає термін «автокефальна церква»? Чим було зумовлено появу УАПЦ? У зв’язку з чим її було заборонено?

3. ЛІТЕРАТУРА:

Гаврюшенко О. Історія культури. Навч. посіб. – К., 2004.

Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник // За ред. С. М. Клапчука. — К., Знання, 2007.

Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920 – х – 1930 – х років :соціальний портрет та історична доля. – К., Едмонтон, — 1993.

Кручек О. А. Становлення державної політики УРСР у галузі національної культури. – К., 1996.

Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

Скуратівський В. Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX ст. — К., 1997.

Tagged with: , ,
Posted in Історія української культури
Перелік предметів:
  1. Інформаційні технологіі в галузі
  2. Інформаційні технологіі в системах якості стандартизаціісертифікаціі
  3. Історія української культури
  4. Бухоблік у ресторанному господарстві
  5. Діловодство
  6. Мікропроцесорні системи управління технологічними процесами
  7. Науково-практичні основи технологіі молока і молочних продуктів
  8. Науково-практичні основи технологіі м’яса і м’ясних продуктів
  9. Організація обслуговування у підприємствах ресторанного господарства
  10. Основи наукових досліджень та технічноі творчості
  11. Основи охорони праці
  12. Основи підприємницькоі діяльності та агробізнесу
  13. Політологія
  14. Технологічне обладнання для молочноі промисловості
  15. Технологічне обладнання для м’ясноі промисловості
  16. Технологічний семінар
  17. Технологія зберігання консервування та переробки молока
  18. Технологія зберігання консервування та переробки м’яса
  19. Технологія продукціі підприємств ресторанного господарства
  20. Технохімічний контроль
  21. Технохімічний контроль
  22. Управління якістю продукціі ресторанного господарства
  23. Вища математика 3к.1с
  24. Вступ до фаху 4к.2с.
  25. Загальні технології харчових виробництв
  26. Загальна технологія харчових виробництв 4к.2с.
  27. Мікробіологія молока і молочних продуктів 3к.1с
  28. Математичні моделі в розрахунках на еом
  29. Методи контролю харчових виробництв
  30. Основи фізіології та гігієни харчування 3к.1с
  31. Отримання доброякісного молока 3к.1с
  32. Прикладна механіка
  33. Прикладна механіка 4к.2с.
  34. Теоретичні основи технології харчових виробництв
  35. Технологія зберігання, консервування та переробки м’яса
  36. Фізика
  37. Харчові та дієтичні добавки
  38. Фізичне виховання 3к.1с

На русском

  1. Методы контроля пищевых производств
  2. Общая технология пищевых производств
  3. Теоретические основы технологий пищевых производств
  4. Технология хранения, консервирования и переработки мяса
LiveInternet