Проблеми та основні тенденці розвитку укрансько культури в умовах державно незалежності.

8.  Культура України у 1960-х – 1980-х рр.

 1. Огляд теми: початок дестанілізації та пожвавлення літературно-мистецького життя. «Шістдесятники». Зародження дисидентського та правозахисного руху. Вклад дисидентів у розвиток української культури.

  1. Зародження дисидентського руху в Україні, його особливості. Репресії проти дисидентів у 60-70 ті роки. Українські правозахисники.

Зародження дисидентського руху

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Сх. Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульвоного прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини».

Дисидентський рух плинув у Р трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний напливна Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Шестидесятники

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продуктрадянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар’єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім’ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Євген Сверстюк писав у 1993 році:

«…Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає. …

Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. … Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді — за шукання істини — замість ідеї спущенної зверху для оспівування.

Як третю ознаку я б виділів непрйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.»

На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це.

У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найяскравіших поетів «українського відродження». 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року він помер.

Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.

Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Віграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.»

Зовсім не те і не так, як навчали в інституті малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.

Прояви дисидентства

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в Р реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в Р.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив «відступи від соціалістичного реалізму» та «прояви формалізму і абстракціонізму».

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в Р, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

Культурне життя періоду «застою»

Післяхрущовське двадцятиріччя (1965-1985 рр. В Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя — політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.

У цей час суспільно-політичне життя в Україна розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку — наступ партапарату, його ідеології, з іншого — зростання національної свідомості.

Розвиток культурного життя теж носив суперечливий характер. Щорічно відкривалися нові школи, зростала кількість вчителів, і в той же час у зв’язку із зменшенням приросту населення зменшувалась кількість дітей шкільного віку. Все менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Офіційна влада посиленно стимулювала процес русифікації. Освіта перебувала у стані постійного експериментування, політизації, пристосування до потреб «комуністичного будівництва». У 1966-67 рр. У школах республіки почався перехід на нові 10-річні програми навчання. Було запроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками. Обов’язковість середньої освіти вела до знецінення знань. Поширилося явище «окозамилювання», оскільки високу оцінку керівництва міг мати тільки викладач, який мав високі відсоткові показники в навчально-виховному процесі. Особливий акцент робився на трудовому вихованні учнівської молоді. Професійно-технічне навчання поступово переводилося на базу середньої освіти.

Певних успіхів досягла українська наука у кібернетиці, фізиці, матиці. Проте були проблеми, в основному з вини керівництва. Вітчизняні вчені були виключені з міжнародного обміну інформацією, часто важливі наукові відкриття не доходили до керівників.

На науках гуманітарного профілю негативно позначилася заідеологізованість учених, тенденції до технізації всієї академічної системи. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою: М. Брайчевський, О. Компан, Я. Дзира.

В український літературі тих років червоною ниткою проходили теми жовтневої революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з»являлися і неординарні твори. Поміж них — романи «Собор» (писався у 1963-67 рр.) і «Циклон» о. Гончара, проза Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Р. Іванчука, Ю. Дрозда, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, Л. Костенко, інших.

За сприяння тодiшнього керiвника республiканської компартiї П. Шелеста влада пiшла на ряд суттєвих пом’якшень у своїй культурнiй полiтицi, навiть почався новий, щоправда, дуже помiркований варiант «українiзацiї», розпочало дiяльнiсть Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, що, зокрема, здiйснювало реставрацiю пам’яток козацької доби. Однак все це явно суперечило московському курсовi на створення «нової спiльноти — радянського народу» й толерувалося лише до першої зручної нагоди.

Такою нагодою стали вiдомi подiї 1968 року в Чехословаччинi. Хоча П. Шелест активно пiдтримав iнтервенцiю, вiн недовго протримався при владi, звинувачений в недостатньому послуховi Москвi та потураннi українському нацiоналiзмовi. Пiсля приходу до влади ультралояльного щодо Москви В. Щербицького знову почалося закручування гайок. Знаменним початком його були засудження та фактична заборона роману «Собор». Багатьох «шiстдесятникiв» пiддано гострiй критицi та переслiдуванням, кiлькох (зокрема Iвана Дзюбу) навiть заарештовано. Практично припинилися перевидання творiв митцiв, репресованих у 30-тi роки. З культурного обiгу старанно вилучалося все, що могло стимулювати нацiональнi почуття, цензуруванню почали пiддавати навiть класичнi вiршi Тараса Шевченка. Наслiдком стала поява альтернативної, пiдпiльної «дисидентської» культури, зокрема — так званого «самвидаву».

Дисидентами (а пiзнiше — полiтв’язнями) стала найрадикальнiша частина «шiстдесятникiв». Iншi або самоiзолювалися вiд активного культурного життя, або пiшли на компромiс iз владою, вважаючи це єдиним способом продовжити спiлкування з читачем.

Свідченням про наростання тиску на літературу стало прийняття ЦК КПРС у січні 1973 року Постанови «Про літературно-мистецьку діяльність». Вона вимагала більшої активності у слідування ідейним настановам партії.

Опозиція в 60-70х роках

У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та Р стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спецільне «п’яте управління» на яке режим поклав обов»язки по ьоротьбі із «ідеологічними диверсіями», а по суті — з інакодумцями.

Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така сис називалася «самвидавом». Першою «самвидавською» роботою (1966р.) була «Правосуддя чи рецидиви терору?» В»ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал «Український вісник». До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам»ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам»ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демострацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В»ячеслав Чорновіл, Евген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув»язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини». Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 70х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли Р підписав Хельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з’явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві, Грузії та Вірменії.

Українська Гельсінкська група.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув’язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому Р з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії… Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського гатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з Р. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов’язань, що їх на себе взяв Р за Хельсінкськими угодами, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До.1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Релігійне дисидентство.

Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих,

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Україні в 60—70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п’ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. їхні фундаменталістські погляди, організація, що спирається на простих віруючих, палка відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в’язнів совісті» в Р. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

Придушення дисидентства.

На початку 80-х рр. В Україні дисидентський рух було практично розгромлено.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з’являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найвпертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в Р, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в’язнів совісті».

Однак завдяки самовідднаній боротьбі дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато політиків.

2. Стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». «Самвидав».

Політична та ідеологічна реакція середини 60-х рр. Праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху сформували новий політичний клімат в Україні. Його характерною ознакою стало вироблення чітких і конкретних вимог у середовищі опозиції. Важливим чинником їх появи стала хвиля арештів, що відбулася в середині 60-хрр. Цей удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції — Івана Світличного, братів Богдана і Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не висували конкретних звинувачень. Справа була сфабрикована КДБ і мала характер відвертої розправи над інакодумцями. Унаслідок цього на рішучий захист затриманих стали відомі представники тогочасної української інтелектуальної еліти — письменники М. Стельмах та А. Малишко, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода та багато інших.

Під впливом масових арештів 1965 року молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне вивчення причин, що зумовили рішучий протест передової української інтелігенції. У вересні — грудні 1965 року свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтернціоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному й радянському керівництву Р та Української РСР. Це була перша післявоєнна праця українського опозиційного руху, яка місти.) розгорнуту програму культурних і політичні вимог. її максимальна вимога мала досить зважений вигляд — повернення партійного керівництва до забутих принципів ленінської національної політики. У прикінцевій частині свої праці І. Дзюба доводив і засуджував політичну моральну відповідальність українського керівництва за принижене становище України складі Радянського Союзу.

Ознайомившись з працею І. Дзюби, партійна і державна верхівка республіки звільнила автор, з роботи й вимагала його публічного зреченні від написаного. Йому, зокрема, замість «Інтер націоналізму чи русифікації?» цинічно пропонували написати статтю про розквіт Радянської України в сім’ї народів-братів.

Виникнення політичної опозиції кінця 50-х — першої половини 60-х рр. мало величезне значення. Своєю діяльністю представники опозиційних до панівного режиму сил фактично боролися за відродження національної самосвідомості, культури, переконували громадськість у можливості реального існування опору в репресивній державі.

«Самвидав».

Незалежна від офіційних структур позацензурна преса виникла в Україні у 1964 р. на хвилі шестидесятництва. Монополія бюрократії на засоби масової інформації, на істину та поява опозиційних сил спричинили виникнення друкованої продукції, яка дістала влучну назву «самвидав». Відомий дисидент Володимир Буковський пояснював цей термін так: «Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую і тоді сам за це відсиджую строк у тюрмі».

Відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, суб’єктивізм і ярликофільство, боязнь усього українського, національного, етнографічного, коли оборонцям колоніального статусу республіки за кожним кущем ввижався націоналіст як не з автоматом, то з віршем Симоненка,— усе це змушувало прихильників політичного, економічного і духовного відродження України шукати шляхів донесення до народу своїх ідей, слова правди, культурних надбань, повернення історичної пам’яті та людської гідності. Насамперед почали поширюватись передруковані, переписані, розмножені поезії Ліни Костенко й Василя Симоненка, твори Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, Валентина Мороза та Івана Світличного, багатьох інших провісників духовної свободи і демократії.

Більшість позацензурних видань не мала періодичності, тиражі були невеликими, але, вочевидь, самвидава неймовірно боялася влада, бо жорстоко карала як авторів, так і читачів. За свій трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаний 1965 р. у формі листа ЦК Компартії України та Раді Міністрів УРСР, Іван Дзюба і сам натерпівся чимало, але ще більше постраждали від переслідувань ті, хто читав його у самвидавному варіанті. У 1990 р. ця праця була надрукована в журналі «Вітчизна» (№ 5—8), а потім вийшла окремою книжкою. 12 років таборів і заслання дістав Євген Сверстюк головним чином за свій твір «Собор у риштуванні», поширений колись сам-друком, а 1989 р. опублікований журналом «Київ» (№ 10— 11). Серед відомих самвидавних творів — зібрані В’ячеславом Чорноволом матеріали про арешти і суди 1965— 1966 рр. під назвою «Лихо з розуму», праця Валентина Мороза «Серед снігів», протест 139 діячів літератури, науки та мистецтва, робітників та студентів проти репресій 1965— 1966 рр., документи Української Гельсінської Групи тощо. Зокрема, лише до кінця 1976 р. громадськості було відомо понад 3 тис. документів самвидавної літератури в Р.

Через зрозумілі причини не випускали періодичні позацензурні видання. Але все ж вони існували. Крім згаданого вже журналу Українського національного фронту «Воля і Батьківщина», унікальним явищем опозиційного руху став журнал «Український вісник» під редагуванням В’ячеслава Чорновола. Перший його випуск з’явився в січні 1970 р. У вступі декларувалося: «Завданням «Вісника» буде об’єктивна інформація про приховувані процеси і явища в українському громадському житті». До 1972 р. тобто до арешту В. Чорновола, у Львові вийшло шість випусків журналу накладом близько 100 примірників кожний. Після січневих арештів 1972 р. Євген Пронюк, Василь Овсієнко та Василь Лісовий з допомогою студента факультету журналістики Івана Гайдука встигли випустити в Києві один номер журналу під тією ж назвою, але до читача він не дістався— всю редакцію заарештували. У 1973— 1974 рр. сьомий та восьмий випуски «Українського вісника» здійснили Степан Хмара, Віталій Шевченко, та Олесь Шевченко, але також були заарештовані. І лише після повернення з ув’язнення В’ячеслав Чорновіл разом з Іваном Гелем, Михайлом Горинем та Павлом Скочком у серпні 1987 р. відновив видання «Українського вісника», продовжуючи сьомим випуском його колишню нумерацію. У журналі співпрацювали в різний час Олена Антонів, Надія Світлична, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Василь Стус, Василь Барладяну та ін. Поновлений журнал згуртував актив утвореної влітку 1988 р. Української Гельсінської Спілки.

Більшість публікацій самвидаву передрукували українські видавництва за кордоном: «Сучасність» (з 1965 р.), «Смолоскип» разом з Першою українською друкарнею у Франції (з 1967 р.) та ін. Праці Чорновола, Дзюби, Мороза, Осадчого, збірники документів друкувалися також англійською, французькою та іншими мовами.

  3. Спортивні здобутки

Спортсмени Сумщину були достатньо гідно,, представлені, у збірних олімпійських, командах Р. На Олімпіадах 1956 — 1988 рр. брали участь десять спортсменів уродженців нашої області, шестеро з яких отримали вищі нагороди. Усього на Олімпійських іграх сумськими спортсменами здобуто (10 золотих, 3 срібних і 4 бронзових медалі.

Отже, 1956 рік. Мельбурн. На кожних Олімпійських іграх свої герої. В Мельбурні героєм став наш земляк Володимир Куц, який здобув дві золоті медалі. Такої завзятості, вищого класу, волі до перемоги, які продемонстрував на ХVІ Олімпіаді уродженець села Алексине Тростянецького району, не бачили навіть знавці легкої атлетики. Це вони ще до стартів «віддали» золоті медалі у бігу на 5000 і 10000 метрів уславленому англійцю Г. Пірі. 23 листопада 1956 р. 23 найсильніших бігуни світу вийшли на старт 10-кілометрової дистанції. Г. Пірі, як завжди, надіявся на свій ривок, але з першої і до останньої секунди біг вів В. Куц. Він пройшов дистанцію за 28 хв 45,6 с, на хвилину випередивши відомого Гордона Пірі. Уславлені стаєри світу Пірі, Ібботсон, Чатауей не змогли витримати швидкості Куца і в бігу на 5000 метрів. Це була небачена перемога. «Казкова людина Куц завоювала серця австралійців», — так писала про нього австралійська газета. Володимир Петрович Куц рано пішов із життя, але залишив помітний слід у спорті. В урочищі Нескучне, поблизу Тростянця, установлений бронзовий пам’ятник видатному спортсмену. У скульптурі відзначено той момент, коли Володимир Куц розривав грудьми фінішну стрічку у Мельбурні. Тут проходить меморіал В. Куца, в якому беруть участь земляки двократного Олімпійського чемпіона.

1960 рік. Рік, коли на вершину Олімпу зійшов сумчанин Володимир Голубничий. Протягом майже чверті століття В. Голубничий був лідером радянських скороходів. Він один із небагатьох спортсменів сучасності, які виступали на V Олімпійських іграх. Після блискучої перемоги в олімпійському Римі були старти в олімпійському Токіо. Тоді він на трасі раптово знепритомнів, прийшовши до пам’яті, побачив над собою лікаря «швидкої допомоги». Із зусиллям підвівся і примусив себе йти далі. Прийшов до фінішу третім. Усі були здивовані, як можна після втрати свідомості здобути бронзову медаль? У Мехіко В. Голубничого взяли із застереженнями, сумнівами. Це була його третя Олімпіада, йому йшов 32 рік. Ґрунтом для його включення до олімпійської команди було те, що він легко, як могло здаватися, здобув звання чемпіона країни. Це було хорошим знаком. Саме таку перемогу він здобув перед Олімпійськими іграми в Римі. Побачивши номер, виданий судейською колегією, В. Голубничий ще раз із вдячністю подумав про те, що доля йому посміхається. На його майці був перший номер. Ось таким бути на фініші. І він справді став першим. Але й ця Олімпіада не була для В. Голубничого останньою. Він робить, спробу позмагатися і в олімпійському Мюнхені. Спочатку боротьба була успішною, він йшов у групі лідерів. Уже перед фінішем, коли основні труднощі були позаду, В. Голубничий намагається відірватися від переслідувачів і бурхливо фінішувати. Але це виявилось йому не під силу. Молодий і сильний, добре збудований спортсмен із НДР Отто Френкель виявився більш витривалим і першим перетнув фінішну стрічку. Так, у В. Голубничого з’явилась медаль, якої ще не було в його колекції олімпійських нагород, — срібна. Більшість фахівців думали, що після Мюнхена В. Голубничий «повісить кросівки на цвях» і перейде на тренерську роботу, але він вирішив змагатися, відчував, що є ще порох. Сорокарічний В. Голубничий тягнувся за молодими по вулицях олімпійського Монреаля. Прийшов сьомим, віддав боротьбі все, що зміг, і не зійшов з дистанції, як це зробили більшість його колег.

Сьогодні Володимир Голубничий допомагає тренувати юних скороходів» в своїх рідних Сумах у дитячо-юнацькій спортивній школі, яка названа на його честь. Йому надане почесне звання заслуженого тренера України і заслуженого робітника фізичної культури республіки. Він є почесним громадянином міста Суми.

1964 рік. На Олімпійських іграх в Токіо блискуче виступив наш земляк Леонід Жаботинський. Боротьба важкоатлетів на олімпійському помості відзначалась особливим напруженням, адже тут змагались такі видатні спортсмени, як олімпійські чемпіони Юрій Власов, П. Андерсон та український богатир Л. Жаботинський. У Римі Ю. Власов, який набрав у сумі триборства  537,5 кг, здобув звання сильнішого й отримав Приз «за найбільш фантастичний результат». У Токіо Ю. Власов на 32,5 кг перевищив цей результат, але цієї ваги виявилось замало, щоб зберегти звання олімпійського чемпіона. Його здобув Л. Жаботинський, який зумів набрати в сумі триборства 572,5 кг. Він на 72,5  перевершив результат американця П. Андерсона, який був досягнутий на Олімпійських іграх в Мельбурні і вважався непорушним. Ось такою виявилась  сила нашого чудо-богатиря. І через 4 роки, тепер уже на важкоатлети-помості в Мехіко, Л. Жаботинський ще раз довів, що він — сильніша людина планети. Знову ті самі 572,5 кг у триборстві дозволили здобути золоту олімпійську медаль.

1968 рік. На Олімпійських іграх, які проходили в столиці Мексики взяв участь гребець із м. Суми Олександр Шапаренко. На одномісній байдарі. здобув срібну медаль,  а через півгодини разом з киянином Морозовим Олександр здобув золоту медаль на двомісній байдарці. З наступної Олімпіади в Мюнхені Олександр повернувся із золотою медаллю, а на Олімпійських іграх в Монреалі був п’ятим. До недавнього часу Олександр Шапаренко тренував флотських гребців, згодом працював тренером за кордоном.

1988 рік. Олімпійськими чемпіонами в Сеулі стали два наших земляки — борець класичного стилю з Конотопа Михайло Маміашвілі і велосипедист із м. Сум Олександр Кириченко.

Срібну медаль Олімпійських ігор в Сеулі здобув і наш земляк Олександр Сорокалет, який перші уроки волейбольного мистецтва брав у місті Шостка. У матчах капітан збірної країни О. Сорокалет був душою команди, відмінно у нападі, на блоці, в організації гри. Наша команда програла збірній США, посівши друге місце.

Бронзовими медалями Олімпійських ігор були  нагороджені сумчани Микола Смага в Мехіко (спортивна ходьба), один із кращих футболістів країни Михайло Фоменко в Монреалі і майстер спортивної ходьби Євген Івченко на Олімпійських іграх У Москві.

Після розпаду Радянського Союзу почалась нова ера в історії Олімпійського спорту спортсменів Сумщини вже у складі збірної України.

2. Типові завдання:

  1. Якими історичними обставинами було викликано появу «шістдесятників»? Хто до них належав? Визначте найбільш відомі літературні твори поетів – шістдесятників.

2. Пригадайте первісне значення терміна «дисидент»? Кого називали дисидентами в Радянському Союзі?

  3. Визначте напрями дисидентського руху. Які особливості мав дисидентський рух в Україні?

  4. Що означає термін «Самвидав»?

  5. Яким проблемам була присвячена стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація»?

  6. Чи досягли своєї мети українські дисиденти та правозахисники?

  7. Визначте спортсменів – уродженців Сумщини, що брали участь в Олімпійських іграх

  3. ЛІТЕРАТУРА

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80 – х рр.  – К.,1995.

Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. Київ: ПУЛ, 2010.

Нариси історії української інтелігенції: у 3 – х  т. – К.,1994.

Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

Скуратівський В. Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XXст. — К., 1997.

Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія української культури. – К., 2006.

Tagged with: , ,
Posted in Історія української культури

Перелік предметів:
  1. Інформаційні технологіі в галузі
  2. Інформаційні технологіі в системах якості стандартизаціісертифікаціі
  3. Історія української культури
  4. Бухоблік у ресторанному господарстві
  5. Діловодство
  6. Мікропроцесорні системи управління технологічними процесами
  7. Науково-практичні основи технологіі молока і молочних продуктів
  8. Науково-практичні основи технологіі м’яса і м’ясних продуктів
  9. Організація обслуговування у підприємствах ресторанного господарства
  10. Основи наукових досліджень та технічноі творчості
  11. Основи охорони праці
  12. Основи підприємницькоі діяльності та агробізнесу
  13. Політологія
  14. Технологічне обладнання для молочноі промисловості
  15. Технологічне обладнання для м’ясноі промисловості
  16. Технологічний семінар
  17. Технологія зберігання консервування та переробки молока
  18. Технологія зберігання консервування та переробки м’яса
  19. Технологія продукціі підприємств ресторанного господарства
  20. Технохімічний контроль
  21. Технохімічний контроль
  22. Управління якістю продукціі ресторанного господарства
  23. Вища математика 3к.1с
  24. Вступ до фаху 4к.2с.
  25. Загальні технології харчових виробництв
  26. Загальна технологія харчових виробництв 4к.2с.
  27. Мікробіологія молока і молочних продуктів 3к.1с
  28. Математичні моделі в розрахунках на еом
  29. Методи контролю харчових виробництв
  30. Основи фізіології та гігієни харчування 3к.1с
  31. Отримання доброякісного молока 3к.1с
  32. Прикладна механіка
  33. Прикладна механіка 4к.2с.
  34. Теоретичні основи технології харчових виробництв
  35. Технологія зберігання, консервування та переробки м’яса
  36. Фізика
  37. Харчові та дієтичні добавки
  38. Фізичне виховання 3к.1с

На русском

  1. Методы контроля пищевых производств
  2. Общая технология пищевых производств
  3. Теоретические основы технологий пищевых производств
  4. Технология хранения, консервирования и переработки мяса
LiveInternet

Интернет реклама УБС