Особливості національно-культурного розвитку укранських земель

5.  Проблеми відродження української культури в період боротьби за державність (1917-1921 рр.)

1. Огляд теми: історичні умови розвитку української освіти, науки та культури в умовах національно – демократичної революції 1917-1921 рр. Культурно-освітня політика ЦР, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії. Українізація освіти.

1. Стан науки. Відкриття Української Академії наук

Розпочалася українізація державного апарату, відкривалися численні гімназії з українською мовою навчання. Були створені Українська академія наук, два українські університети (у Києві та Кам’янець-Подільскому), Національна галерея мистецтв, Державний український архів. Виникло чимало видавництв, які друкували літературу українською мовою, регулярно видавалася українська преса.

Видатний внесок у створення Української Академії наук (УАН) вніс академік Петроградської академії наук В. Вернадский. У травні 1918 р. він переїхав у Київ, очоливши комісію з питань заснування УАН. Результатом роботи комісії стали проекти 4-х головних документів: про створення УАН, про Статут УАН, про штати УАН і про кошти УАН.

13 і 14 листопада 1918 р. гетьманським урядом був підписаний ряд законів, пов’язаних зі створенням УАН. На витрати по організації Української академії наук передбачалося виділення 200 тис. крб. Гетьман затвердив Статут, штати УАН і первинний склад академіків 14 листопада. До складу УАН входили три відділи: історико-філологічних, фізико-матичних і соціальних наук, а також нечисленні за штатами академічні інститути (Інститут прикладної механіки повинен був нараховувати у своєму складі 17 чол., Фізичний інститут складався з 11 вчених і 10 чол. допоміжного персоналу. Геодезичний інститут — відповідно 9 і 6, Ботанічний сад — 14 і 10, Акліматизаційний сад — 22 і 17 ). Перший склад УАН із 12 академіків призначив 14 листопада 1918 р. сам гетьман. У нього ввійшли Д. Багалій, А. Кримський, Н. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, С. Тимошенко, Н. Кащенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинский і В. Левицкий. Першим президентом УАН був обраний В. Вернадский, секретарем — А. Кримський.

Перед УАН ставилася задача об’єднання найкращих наукових сил України і розвитку української науки. Пріоритетними науковими проблемами повинні були стати вивчення історії України, історії національного мистецтва, мови, літератури, природних багатств України, народного побуту, статистики, географії, етнографії і т. д.

УАН вважалася найвищою державною науковою установою в Українській державі. Академіки одержували ранг товариша (заступника) міністра, їм покладалася заробітна плата в розмірі 1500 крб.

Гетьман П. Скоропадський увів стипендії для бідних учнів гімназій. У Києві і Кам’янець-Подільському були засновані українські (народні) університети, а у вже діючих університетах були відкриті кафедри української мови, літератури, історії. Відкрилися Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, Український історичний музей.

Культурна й освітня політика більшовиків

Величезне значення більшовики надавали здійсненню культурної революції, яка передбачала «комуністичне виховання широких трудящих мас».

Побудова соціалізму вимагала також ліквідації неграмотності і малограмотності, загального обов’язкового навчання, формування трудової інтелігенції, підготовки фахівців для народ­ного господарства й управлінського апарата, розвитку науки.

Радянська влада в 1917-1918 рр. прагнула побудувати принципово нову школу, де історію, літературу й інші гуманітарні предмети пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму; скасовувалося викладання Закону Божого. Замість гімназій, реальних училищ, церковно-парафіяльних і земських шкіл була створена єдина трудова школа двох ступенів, навчання в якій поєднувалося з т. зв. трудовим (професійним) вихованням. Радянська влада основну увагу приділяла введенню безкоштовної шкільної, а пізніше і вищої освіти.

У 1920 р. була створена республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив Г. Петровский.

2. Видатні вчені:М. Грушевський, В. Вернадський, О. Палладін, Є. Патон, А. Кримський, С. Єфремов, Д. Багалій.

М. ГРУШЕВСЬКИЙ

Грушевський Михайло Сергійович [17(29).09.1866-24.11.1934] — видатний український історик, політичний і державний діяч, публіцист. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща) у родині педагога-славіста. Незабаром родина Грушевського переїхала до місця роботи батька спочатку до Ставрополя, згодом — на Кавказ. З 1880 р. навчався в Тифліській (Тбіліській) гімназії, а в 1886— 1890 рр. — на історико-філологічному факультеті Київського університету. У травні 1894 р. захистив дисертацію на тему «Барське староство» й одержав ступінь магістра. У цей період свого життя брав активну участь у діяльності київської громади. 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії у Львівському університеті. У 1898-1913 рр., очолюючи Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, Грушевський проводив величезну роботу щодо реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збирання фондів, створення бібліотеки й музею. У 1895-1913 рр. редагував «Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка». Грушевський створив у Львові школу істориків України, до якої належали І. Крип’якевич, І. Джиджора, О. Терлецький, С. Томашівський та ін. 1898 р. у Львові вийшов перший том монументальної праці М. Грушевського «Історія України — Руси» (у 10 томах)., яку продовжували видавати в 1899— 1937 рр. у Львові й Києві. Політичну діяльність Грушевський почав у Галичині, де 1899 р. ст?.в одним із засновників Української національно-демократичної партії. В роки першої російської революції (1905-1907 рр.) багато часу проводив на Наддніпрянській Україні 1907 р. М. Грушевський організував і очолив Українське наукове товариство в Києві. 1908 р., продовжуючи свою політичну діяльність, став одним з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців (ТУП), яке об’єднало більшість українських партій і громадських організацій. У цей період Грушевський видав ряд публікацій з українського питання — «Звільнення Росії й українське питання» (1907 р.), «Наша політика» (1911 р.), «Вільна Україна» (1917 р ) Перша світова війна застала Грушевського в Галичині У листопаді 1914 р М Грушевський (через Австрію, Італію й Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російською владою, яка вже давно стежила за його діяльністю, обвинувачений у «австрофільстві» і засуджений на заслання до Сибіру.

На прохання Російської академії наук Грушевського перевели спочатку до Симбірська, згодом до Казані, а звідти — до Москви Після перемоги в Росії Лютневої революції він 14(27) березня 1917 р. повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради.

УЦР на чолі з Грушевським, з огляду на зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної України. Після приходу до влади 29 квітня 1918 р. гетьмана П. Скоропадського Грушевський відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. він емігрував до Чехословаччини, а потім до Австрії, де розгорнув широку наукову й публіцистичну діяльність. 1919 р. Грушевський заснував Український соціологічний інститут, у 1920—1922 рр. редагував орган Української партії соціалістів-революціонерів — газету «Борітеся — поборете!», журнали «Східна Європа» і «Наш прапор» Жив також у Женеві, Берліні й Парижі.

7 березня 1924 р., після довгих міркувань і переговорів з рейнськими представниками, Грушевський приїхав до Радянської України. 1924 р. був обраний членом Української академії наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника» тощо. 1929 р. Грушевського обрали академіком Академії наук Р. Невдовзі його заарештували як керівника так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили.

У березні 1931 р. він був висланий до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідували, а співробітників і учнів заарештували. Усе це негативно відбилося на здоров’ї вченого. Помер Грушевський під час операції в Кисловодську, де він проходив курс лікування. Похований на Байковому цвинтарі в Києві. Грушевський — автор понад 2 тис. наукових праць: «Історія України — Руси» .т 1—10, у 13 книгах, 1898-1937 рр.), «Нарис історії українського народу» (1904 р.), «Ілюстрована історія України» (1911 р.), «Печатки громадянства» (1921 р.), «Історія української літератури» .т. 1—5, 1923—1927 рр.) і багатьох інших.

В. ВЕРНАДСЬКИЙ

Вернадський Володимир Іванович [28.02(12.03). 1863-06.06.1945] — (український і російський учений, основоположник вітчизняної геохімії, біогеохімії та радіогеології, автор фундаментальної теорії ноосфери, академік (з 1909 р.). Народився в Петербурзі, 1885 р. закінчив Петербурзький університет. У 1890—1911 рр. працював у Московському університеті. Від середини 1918 р. жив у Києві, викладав у Київському університеті. Один із засновників НАН України (тоді УАН), Установчі збори якої пройшли 27 листопада 1918 р. у будинку № 36 на вул. Ярославів Вал (на фасаді встановлена меморіальна дошка). Перший президент Академії (1918-1921 рр.). Автор майже 400 наукових праць. У Києві встановлений пам’ятник ученому. У 1963 р. на його честь названа одна з вулиць столиці.

С. ЄФРЕМОВ

Єфремов Сергій Олександрович [06(18). 10.1876 — помер після 1939] — відомий український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919 р.), дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Народився в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопольський р-н Черкаської обл.) у родині священика.

У 1891—1896 рр. навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Політичну діяльність почав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 р. С. Єфремов разом з Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 р. з його ініціативи об’єдналася з Українською демократичною партією, одержавши назву Українська радикально-демократична партія. 1905 р. очолив Селянський союз, 1908 р. Єфремов став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців (ТУП). Співпрацював у багатьох українських періодичних виданнях — «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Київська Старовина», «Літературно-науковий вісник», «Рада», «Нова Рада», «Україна» тощо, друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру, У 1895-1918 рр. — один з керівників видавництва «Століття». За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався царською владою. Після перемоги Лютневої революції у Росії, у березні 1917 р. С. Єфремов увійшов до складу Української Центральної Ради, а у квітні 1917 р. на Українському національному конгресі обраний заступником голови УЦР і чле­ном Малої ради. Після створення 15(28) червня 1917 р. Генерального секретаріату УЦР займав у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 р. очолював Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). З установленням радянської влади в Україні змушений був перейти на нелегальне становище. Восени 1919 р. на прохання Української академії наук (УАН) Єфремов був амністований.

Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов був віце-президентом (1922—1928 рр.) і головою правління (1924-1928 рр.) УАН, проводив велику наукову роботу, очолював ряд наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію з видання пам’яток новітнього письменства України, Комісію щодо складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН тощо.

У липні 1929 р. Єфремов був заарештований і обвинувачений в організації нелегального Союзу визволення України (СВУ). У квітні 1930 р. засуджений до 10 років заслання із суворою ізоляцією. Перші 7 років заслання відбував у Ярославському політізоляторі, потім був переведений до Володимирської в’язниці. З 1939р. доля С. Єфремова невідома.

Є. ПАТОН

Патон Євген Оскарович [20.02(04.03). 1870, Ніцца, — 12.08.1953, Київ] — український радянський учений, фахівець у галузі зварювання й мостобудування, академік АН УСРР (1929 р.), віце-президент АН УРСР (1945—1952 рр.), Герой Соціалістичної Праці (1943 р.). Член КПРС з 19,44 р. Закінчив Політехнічний інститут у Дрездені (1894 р.) і Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (1896 р.), працював на залізницях Росії. З 1898 р. викладай у Московському інженерному училищі, з 1905 р. — професор Київського політехнічного інституту. У 1921-1931 рр. очолював Київську мостовипробну станцію. З 1929 р. Патон займався питаннями електричного зварювання, за його ініціативи при АН УСРР була організована зварювальна лабораторія, яку в 1934 р. перетворено на Науково-дослідний інститут електрозварювання. Патон був директором інституту з дня заснування. 1945 р. інституту було присвоєне ім’я Патона Основні праці Патона в області електрозварювання присвячені проблемам автоматизації зварювальних процесів, створенню способу зварювання під флюсом і питанням укріплення зварених з’єднань, пошуками способів зварювання спеціальних сталей і впровадженню нових методів зварювання в промисловість. За його участю були спроектовані й створені перші потокові лінії у зварювальному виробництві, розроблена апаратура для автоматичного зварювання, розроблені індустріальні способи зварювання труб, магістральних трубопроводів і резервуарів тощо. Під керівництвом Патона у 1953 р. в Києві побудовано суцільнозварний міст через річку Дніпро, якому присвоєне ім’я Патона. Автор першої у світовій літературі монографії з питань зварювання під флюсом («Автоматичне зварювання голим електродом під шаром флюсу», 1940 р.). Патон був організатором і редактором журналу «Автоматичне зварювання». Депутат Верховної Ради Р 2-го і 3-го скликань. Лауреат Державної премії Р (1941 р.).

Д. БАГАЛІЙ

Багалій Дмитро Іванович (07.11.1857-09.02.1932) — український історик і громадський діяч, академік Всеукраїнської академії наук (з 1919 р.). Народився в Києві в міщанській родині. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського і Харківського університетів. Після закінчення Київського університету й проходження трирічної підготовки при кафедрі Д. Багалій у 1883 р. став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а в 1887 р. — екстраординарним професором цієї кафедри

У 1906-1910 рр. вибирався ректором Харківського університету Протягом 1906 р., 1910-1914 рр. Російська академія наук вибирала Д. Багалія членом Державної Ради. У 1914—1917 рр. — голова Харківської міської думи. 1918 р. — член комітету з установи Української академії наук і з 1919 р. — голова її історико-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової праці, створення академічної бібліотеки. Протягом 20-30-х років XX ст. викладав історію України в Харківському й Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену в Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, Інститут Т. Шевченка, Центральне архівне управління УРСР. Як історик Д. Багалій формувався під впливом поглядів свого учителя В. Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічних федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також М. Костомаров. Автор більше 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної і Південної України XV—XVIII ст. Першою значною його роботою була монографія «Історія Сіверської землі до половини XIV ст.» (1882 р.). У 1883-1884 рр. опублікував «Курс давньоруської історії до половини XIV ст.», який Багалій читав у Харківському університеті. Головними працями професора Д. Багалія є «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» (1887 р.), «Колонізація Новоросійського краю і перші його кроки на шляху культури» (1889 р.), «Магдебурзьке право в Лівобережній Малоросії» (1892 р.), «Українська старовина» (1896р.), «Досвід історії Харківського університету» (т. І — II, 1893 р., 1904 р.), «Історія міста Харкова» (разом з Д. Міллером, 1905-1906 рр.), «Історія Слобідської України» (1918 р.), «Нарис української історіографії» (т. І — II, 1923-1925 рр.), «Український мандрований філософ Г С Сковорода» (1926 р.), «Нарис історії України на соціально-економічній основі» (1928р.).

А. КРИМСЬКИЙ

Кримський Агатангел Юхимович [псевд, А. Хванько; 03(15).01.1871- 25 01 1942] — український учений, письменник, сходознавець, історик української мови й літератури, дійсний член УАН (з 1917 р.) і НТШ (1903 р.). Народився в м. Володимирі-Волинському (тепер Волинська обл.). Протягом певного часу навчався в гімназіях Острога і Києва. У 1885 р. вступив до колегіуму П. Ґалаґана в Києві. Після закінчення колегіуму (1884 р.) добре володів німецькою, французькою, польською, грецькою, італійською і турецькою мовами. У 1892-1896 рр. навчався в Лазарівському інституті східних мов у Москві, а з 1896 р. — на історико-філологічному факультеті Московського університету. У 1896—1898 рр. перебував у науковому відрядженні до Сирії і Лівану. У 1898-1918 рр. А. Кримський викладав арабську, перську, турецьку мови й історію країн мусульманського Сходу в Лазарівському інституті східних мов (з 1900 р. — професор). У період революції 1917 р. вирішив повернутися на Батьківщину. 1918 р. став професором Київського університету (до 1941 р., з перервами). У червні—листопаді 1918 р., у період гетьманства, разом з В. Вернадським та іншими був одним з організаторів Української академії наук (УАН); був секретарем і головою її історико-філологічного відділення (до 1929 р.). Протягом 1921— 1929 рр. А. Кримський очолював Інститут сходознавства ім. О. Потебні в Києві. У травні 1928 р. після чергового переобрання Кримського секретарем УАН уряд не затвердив його на цю посаду, а незабаром була ліквідована й уся установа, яку очолював учений. У 30-х роках XX ст. Кримський був практично усунутий від науково-викладацької роботи в академічних установах Радянської України. 20 липня 1941 р. був заарештований співробітниками НКВС, обвинувачений в антирадянській націоналістичній діяльності й ув’язнений у Кустанаї (Казахстан). Помер 25 січня 1942 р.

А. Кримський — автор численних праць з історії і культури арабських країн, Ірану, Туреччини й інших, з семітології, історії ісламу («Історія мусульманства», 1904-1912 рр.; «Історія арабів і арабської літератури», 1911—1912 рр.; «Історія Персії та її письменства», 1923 р.; «Історія Туреччини та її письменства», 4 томи, 1924— 1927 рр). Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови та літератури, фольклору, етнографії. Був автором робіт «Українська граматика» (2 томи, 1907-1908 рр.), «Нариси з історії української мови» (1922 р., у співавторстві з О. Шахматовим), редактором першого тому «Академічного словника» (1924 р.). Як письменник відомий поетичними творами на східні теми, що ввійшли до збірки «Пальмове гілля» (3 томи, 1901,1908,1922 рр.), оповіданнями (збірки «Повістки й ескізи з українського життя», 1895 р. і «Бейрутські оповідання», 1906 р.) і романом «Андрій Лагоський» (1905 р.. повністю опублікований у 1972 р.). А. Кримському належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді Хафіза. Міхрі — Хітум, Фірдо — усі й інших, у тому числі й західноєвропейських поетів.

О. Палладін (1885-1972) біохімік

Народився в Москві у родині майбутнього академіка Петербурзької Академії наук, ботаніка, біохіміка і фізіолога рослин В. І.Палладіна. Закінчив Петербурзький університет (1908 р.). Працював у Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту (1908—1916 рр.), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах (1914—1916 рр.), професор Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісництва (1916—1923 рр.), водночас у 1921—1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту. З 1925 р. очолював Український біохімічний інститут (з 1932 р. — Інститут біохімії АН України), водночас у 1934—1954 рр. завідував кафедрою біохімії Київського університету. Основні наукові праці присвячені біохімії нервової системи і м’язової діяльності, біохімії вітамінів і живлення. Показав, що одним з попередників креатину є аргінін (1916 р.). Вивчив особливості обміну в м’язах при роботі, відпочинку і тренуванні, що стало основою теорії фізичної культури. Вперше в Р почав біохімічні дослідження вітамінів (1919 р.). Виявив зв’язок між порушеннями обміну речовин і дефіцитом вітамінів при експериментальному скорбуті і поліневриті. Синтезував водорозчинний аналог вітаміну К — вікасол, що отримав широке застосування в медичній практиці. Першим почав систичне вивчення біохімії нервової системи. Роботи щодо біохімії нервової системи, проведені О. В.Палладіним та його учнями на клітинному, субклітинному та суборганоїдному рівнях при різноманітних функціональних і патологічних станах, заклали основу функціональної біохімії головного мозку.

Олександру Палладіну, який фактично з ранніх років вважав, що продовжуватиме справу свого талановитого батька, пощастило і з вчителями. В університеті ними стали видатний фізіолог М. Є.Введенський і великий І. П.Павлов. Обидва не тільки допомогли молодому дослідникові визначитися в професії, але й, розпізнавши в ньому нахили, правильно визначили майбутні напрямки його досліджень. Після завершення підготовки до дослідницької діяльності в лабораторіях Гейдельберга, Тюбінгена і Гессена О. В.Палладін швидко досяг визначних наукових результатів. Він завжди володів даром визначати шляхи наукового розшифрування проблем. Перша з них пов’язана з дослідженням креатину. Серією блискучих експериментів О. В.Палладін довів, що утворення креатину відбувається головним чином у м’язах, а не в печінці, як стверджували деякі вчені. Це стало темою його магістерської дисертації та монографії «Дослідження над утворенням і виділенням креатину у тварин» (1916 р.). Креатин виявився перспективним науковим напрямком, і О. В.Палладін продовжував розробляти його протягом багатьох років, повертаючись до нього на нових методичних рівнях і можливостях біохімічної науки. Дослідження креатину підтвердили важливе значення цієї речовини в життєвих процесах і сприяли оформленню біохімії м’язової діяльності як самостійного напрямку.

В 1920-ті роки О. В.Палладін узявся за одну з найскладніших галузей науки — біохімію нервової діяльності. Тут його дослідження також тривали протягом десятиріч. Він встановив біохімічну топографію нервової тканини: особливості хімічного складу і біохімічних характеристик морфологічно і функціонально відмінних частин центральної та периферичної нервової системи. Було вивчено також особливості обміну білків, вуглеводофосфорних сполук і нуклеїнових кислот у нервовій тканині при збудженні і гальмуванні і встановлено важливі закономірності внутріклітинної локалізації та вікових змін активності ферментних систем, що розщеплюють білки. У 1940-ві роки узагальнив матеріал з біохімічної статики, тобто за визначенням хімічного складу різних відділів мозку, а також дані про динамічну біохімію нервової системи, що включає визначення окремих біохімічних реакцій, які відбуваються в нервовій тканині, та про активність ферментів, які каталізують ці реакції. Він також сприяв розвиткові біохімії нервової системи шляхом вивчення обміну речовин у нервовій тканині при різноманітних функціональних станах. О. В.Палладін, як ніхто, розумів актуальність патохімічних досліджень і перш за все вивчення біохімії головного мозку при патологічних діях на організм. Роботи з патобіохімії нервової системи мали безпосередній вихід у практику охорони здоров’я. Ще один важливий напрямок наукових досліджень О. В.Палладіна, в якому він досяг значних результатів, — біохімія вітамінів та авітамінозів, вплив характеру харчового раціону на обмін речовин. Тут, як і в інших сферах його наукових інтересів, яскраво виявилася здібність О. В.Палладіна швидко знаходити практичне застосування результатів фундаментальних досліджень. У роки Великої Вітчизняної війни на основі досягнень біохімії харчування і вітамінів було почато розробку ліків з яскраво вираженою гемостатичною дією. Це були препарати типу вітаміну К та його похідних, що сприяли припиненню кровотечі та якнайскорішому загоюванню ран. В умовах евакуації Інституту біохімії в Уфу при активному сприянні О. В.Палладіна Уфимський вітамінний завод у лютому 1942 р. почав випускати вітамін К3. При численних позитивних якостях цей препарат мав недолік — погано розчинявся у воді, що значно обмежувало його застосування. О. В.Палладін вирішив отримати його водорозчинний аналог. У лабораторії Уфимського вітамінного заводу було проведено серію успішних експериментів i синтезовано новий водорозчинний аналог вітаміну К, названий вікасолом. Випробування вікасолу в клініках і шпиталях Уфи підтвердило його лікувальну цінність не лише при авітамінозі, — при пораненнях, захворюваннях, пов’язаних з кровотечею, вікасол практично сприяв загоюванню ран. Після визволення Києва лабораторія О. В.Палладіна взялася за дослідження дуже важливої у дні війни теми — біохімії аліментарної дистрофії. Ця хвороба з’явилася у людей через тривале голодування. Для успішного лікування дистрофії необхідно було вивчити її біохімію. В тяжких умовах військового часу було вивчено азотистий, вуглеводний, мінеральний обмін, склад крові, а також активність деяких ферментів. Дослідження показали, що головний момент в аліментарній дистрофії — білкове голодування — є причиною неможливості синтезу ферментів, що у свою чергу призводить до розладів у процесах обміну речовин.

Отримані результати мали велике теоретичне і практичне значення. О. В.Палладін — засновник ряду актуальних наукових напрямків, що стали основою сучасної біохімії і молекулярної біології, теоретичної і практичної медицини. Серед них біохімія нервової діяльності (нейрохімія), м’язової діяльності, харчування, зокрема біохімія вітамінів, гіпо — та авітамінозних станів, порівняльна й еволюційна, а також біохімія спорту. Ці напрямки, що склали базис функціональної біохімії, упродовж десятиріч успішно розроблялися і розробляються учнями та послідовниками О. В.Палладіна в Україні і в інших державах. Нагромаджений фактичний матеріал, виявлені загальнобіологічні закономірності та практичні розробки здобули світове визнання. Одне зі свідчень цього — той факт, що О. В.Палладіна протягом півстоліття запрошували виступити з програмними доповідями на численних міжнародних фізіологічних і біохімічних конгресах і практично на всіх з’їздах фізіологів, біохіміків і фармакологів в Р. О. В.Палладін — один із засновників міжнародного нейрохімічного товариства, товариств фізіологів, біохіміків і фармакологів Р і України, Харківського медичного товариства, а також засновник «Українського біохімічного журналу» і міжнародних журналів «The Journal of Neuroscience», «The International Journal of Neuroscience». Понад чотири десятиріччя О. В.Палладін вів педагогічну діяльність. Він читав курс фізіологічної (біологічної) хімії в Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту, в Харкові в університеті і медичному інституті, в Київському університеті.

В 1921 р. організував науково-дослідну кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, що в 1925 р. була перетворена в Український біохімічний інститут (зараз — Інститут біохімії ім. О. В.Палладіна). В 1934 р. з ініціативи О. В.Палладіна створено кафедру біохімії на біологічному факультеті Київського університету, якою він керував упродовж двох десятиріч.

У 1924 р. видано перший в Р «Підручник фізіологічної хімії» О. В.Палладіна, що протягом 30 років був єдиним, витримав 25 видань дев’ятьма мовами. Наукова школа О. В.Палладіна налічує понад 150 докторів і кандидатів наук, що працюють у рiзних кiнцях свiту. Багато з них керують науковими напрямками і продовжують на новому методичному рівні розробку напрямків і проблем, основи яких заклав у 1920—1930-ті роки О. В.Палладін.

4. Розвиток кіномистецтва як нової галузі культури

1919 р. усі кінопідприємства в республіці були націоналізовані. У відділі мистецтв Наркомпросу України був створений Всеукраїнський кінокомітет, перетворений 1922 р. на Всеукраїнське фото-кіноуправління (ВУФКУ). В перші роки революції і збройної боротьби за Радянську владу створювалася кінохроніка. У 1919— 1921 рр. з’явилося понад 50 агітфільмів: «Все для фронту», «Мир — хатам, війна —. палацам», «Революційний тримайте крок», «Два світи», «Це буде останній і рішучий бій» та інші. За участю політорганів Червоної армії випускалася кінохроніка, ставилися тичні документальні фільми: «Узяття Одеси червоними військами», «Вручення М. І. Калініним ордена Червоного прапора Першій кінній армії», «Визволення Криму від Врангеля», «Парад військ і демонстрація 1 Травня в Києві», «Відправка на фронт Першого інтернаціонального полку», «Перший випуск радянських лікарів» тощо. Тоді ж з’явилося українське науково-популярне кіно (сільськогосподарські й санітарно-просвітительські фільми тощо). Почалося виробництво художніх фільмів. Була реорганізована Одеська кінофабрика, а в середині 20-х рр. почалася підготовка до будівництва нової великої кінофабрики в Києві. Біля витоків українського радянського кіно стояли українські й російські режисери, письменники, актори, оператори, художники: О. П. Довженко, Г М. Тасін, А. Г Кричевський. А, В. Кордюм, І. П. Кавалері-дзе, Г. М. Стабовий, Д. П. Демуцький, М. П. Бажан, Ю. І. Яновський, А. М. Бучма, Н. М. Ужвій, І Е. Замичковський, Д. Вертов, В. Р Гардін, М. А. Салтиков, А. Ф. Лундін, М, П. Охлопков, П, Г Чардинін, Б. І. Завелєв, Г. Л. Рошаль, В. В. Баллюзек, Л. П. Фррєстьєв та інші. Дотримуючись указівок Компартії, українська кінематографія змушена була встановлювати партійні принципи в показі як подій сучасності, так і минулого. Уже перші художні фільми відбивали ці тенденції — «Шведський сірник» (за А. П. Цеховим, 1922 р., випуск 1926 р.) і «Історія Першого травня» (1922 р.), в якому була зроблена спроба створити образ К. Маркса. Почався процес відновлення кіномистецтва. Однак у ряді фільмів нова тика виражалася в старих формах: «Привид бродить Європою» (1923 р,), «Слюсар і канцлер» (за А. В. Луначарським), «Отаман Хміль» і «Остап Бандура» (1924 р.), «Лісовий звір» і «Укразія» (1925 р.), «Трипільська трагедія» (1926 р.) та інші. Про укріплення реалістичних тенденцій свідчили фільми «Два дні» (1927 р., режисер Стабовий, у головній ролі Замичковський) і «Нічний візник» (1929 р.. режисер Тасін, у головній ролі Бучма). Видатною подією українського кіно було оголошене створення фільмів «Звенигора» (1928 р.) і «Арсенал» (1929 р.) молодим режисером О. Довженком, що став одним з найбільших майстрів радянської і світової кінематографії. У його фільмі «Земля» (1930 р.) оспівувалося нове життя радянського села. Утвердженню і розвитку методу так званого «соціалістичного реалізму» сприяли твори режисерів: А. В. Кордюма — «Мірабо» (1930 р.), «Останній порт» (за О. Корнійчуком, 1935 р.); І. П. Кавалерідзе — «Злива» (1929 р.), «Коліївщина» (1933 р.), «Прометей» (1935 р.); Д. Вертова — «Симфонія Донбасу» (1930 р.) й інші; Л. Д. Лукова — «Велике життя» (1-а серія, 1940 р.); І. А. Савченка — «Вершники» (за Ю. І. Яновським, 1939 р.), «Богдан Хмельницький» (за О. Корнійчуком, 1941 р.) та інші. З освоєнням звукового кіно підвищився інтерес до фільмів, які глибоко розкривали характери, особливо сучасників. У 30-х рр. були поставлені фільми О. Довженка «Іван» (1932 р.) і «Щорс» (1939 р.). В українському кіно знімалися актори Н. М. Ужвій, П. О. Масоха, М. Д. Мордвінов, Б. Ф. Андрєєв та інші. Працювали оператори Д. П. Демуцький, Ю. І. Єкельчик, М. П. Топчій, В. Е^ Войтенко, О. О. Панкратьєв, М. К. Чорний, О. А. Мищурін, М. Л. Кульчицький; художники М. М. Уманський, С. М. Зарицький. Ставили фільми режисери: Г. Л. Рошаль — «Дві жінки» і «Людина з містечка» (1930 р.); І. О. Пир’єв — «Багата наречена» (1938 р.); М. Ф. Садкович — «Шуми, містечко!» (1940 р.), «Травнева ніч» (за М, В. Гоголем, 1941 р.); О. М. Файнціммер — «Танкер «Дербент»» (1940 р.); А. М. Роом— «Вітер зі Сходу» (1941 р.) та інші.

5. Радянський план монументальної пропаганди й початок його реалізації.

Після жовтневого перевороту 1917 р. образотворче мистецтво перетворюється в агітаційний засіб, особливо після проголошення Ленінсько-Луначарського плану «монументальної пропаганди», до втілення якого були залучені і українські скульптори. Скульптура, як і образотворче мистецтво взагалі, розвивалася в цей період у гострій боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з творами близькими і зрозумілими народові, з’являлися також витвори футуристичні, формалістичні, автори яких під виглядом пошуків нових форм і засобів часто прикривали свою бездарність і неспроможність за допомогою мистецтва скульптури відобразити життя і страждання трудового і обездоленого народу.

Деяке пожвавлення в цей процес вніс конкурс на проекти пам’ятників Т. Шевченкові, проведений 1926-33 р. Великі монументи Кобзарю було споруджено у Харкові за проектом скульптора М. Манізера та архітектора Й. Лангбарда та 1939 р. у Києві і Каневі (скульптор М. Манізер). Тоді ж були встановлені надгробки М. Лисенка та М. Заньковецької у Києві на Байковому кладовищіі скульптора Ю. Білостоцького.

2. Типові завдання:

  1. Яким українським урядом було започатковано Академію наук (УАН)? Хто став її першим президентом?

  2. Визначте видатних українських вчених та охарактеризуйте їх наукові здобутки

  3. Коли в Україні розпочався розвиток кіномистецтва?

  4. Якого значення надавали керівники радянської держави монументальній пропаганді?

  3. ЛІТЕРАТУРА

Зубалій О. Д., Рященко Д. С. Освітній рух в Україні у добу національно – державного відродження (1917 – 1920 рр.) // Український історичний журнал. – 1998. — №3.

Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура XX століття: Навч. посібник. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2002.

Осташко Т. С. З історії літературно – мистецького життя в Україні за часів Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1998. №3.

Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

Українська культура. Лекції за редакцією В. Антоновича. — К., 1993.

Хоменко В. Я. Українська і світова культура. Підручник. – К., 2002.

Tagged with: , , ,
Posted in Історія української культури

Перелік предметів:
  1. Інформаційні технологіі в галузі
  2. Інформаційні технологіі в системах якості стандартизаціісертифікаціі
  3. Історія української культури
  4. Бухоблік у ресторанному господарстві
  5. Діловодство
  6. Мікропроцесорні системи управління технологічними процесами
  7. Науково-практичні основи технологіі молока і молочних продуктів
  8. Науково-практичні основи технологіі м’яса і м’ясних продуктів
  9. Організація обслуговування у підприємствах ресторанного господарства
  10. Основи наукових досліджень та технічноі творчості
  11. Основи охорони праці
  12. Основи підприємницькоі діяльності та агробізнесу
  13. Політологія
  14. Технологічне обладнання для молочноі промисловості
  15. Технологічне обладнання для м’ясноі промисловості
  16. Технологічний семінар
  17. Технологія зберігання консервування та переробки молока
  18. Технологія зберігання консервування та переробки м’яса
  19. Технологія продукціі підприємств ресторанного господарства
  20. Технохімічний контроль
  21. Технохімічний контроль
  22. Управління якістю продукціі ресторанного господарства
  23. Вища математика 3к.1с
  24. Вступ до фаху 4к.2с.
  25. Загальні технології харчових виробництв
  26. Загальна технологія харчових виробництв 4к.2с.
  27. Мікробіологія молока і молочних продуктів 3к.1с
  28. Математичні моделі в розрахунках на еом
  29. Методи контролю харчових виробництв
  30. Основи фізіології та гігієни харчування 3к.1с
  31. Отримання доброякісного молока 3к.1с
  32. Прикладна механіка
  33. Прикладна механіка 4к.2с.
  34. Теоретичні основи технології харчових виробництв
  35. Технологія зберігання, консервування та переробки м’яса
  36. Фізика
  37. Харчові та дієтичні добавки
  38. Фізичне виховання 3к.1с

На русском

  1. Методы контроля пищевых производств
  2. Общая технология пищевых производств
  3. Теоретические основы технологий пищевых производств
  4. Технология хранения, консервирования и переработки мяса
LiveInternet

Интернет реклама УБС