Контрольна робота та коментар до іі виконання — №2

Політична доктрина (лат. сіокігіпа — вчення) найчастіше виступає як більш-менш послідовно викладена концепція, сукупність взаємоузгоджених принципів підходу до розгляду політичних явищ і організації політичної діяльності. Доктрина часто є засобом боротьби за владу.

В змістовному відношенні політична свідомість містить у собі також ідеї

І уявлення, в яких різноманітні групи людей усвідомлюють свої політичні інтереси і спрямування. Цей елемент політичної свідомості прийнято називати політичною ідеологією.

Самий термін ідеологія (від грец. ісіеа — думка, задум і 1о§оз — слово, поняття) в самому широкому сенсі позначає систему поглядів і ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються відношення людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі соціальної діяльності. Поняття політична ідеологія має більш вузький і специфічний сенс.

Політична ідеологія — відносно систематизована сукупність понять, ідей і уявлень, в яких суб’єкти політичних відносин — індивіди, соціальні групи, класи, нації, суспільство — усвідомлюють свої політичні інтереси і якими вони виправдують свої політичні спрямування.

Коротше кажучи, політична ідеологія — доктрина, що обґрунтовує зазіхання будь-якої групи на владу або її використання та передбачає ту або іншу стратегію політичних дій.

На відзнаку від науки, завданням якої є пошук істини, функції ідеології, передусім, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення.

Ідеологія і наука тісно взаємопов’язані і цей зв’язок визначається конкретно-історичними і соціальними чинниками, місцем і роллю будь-якої соціальної групи в суспільному розвиткові.

Відповідність інтересів соціальної спрямованості суспільного розвитку виявляється більшою або меншою мірою науковості ідеології, яку вона підтримує.

Коли ж ці інтереси постають в протиріччя з потребами подальшого розвитку суспільства — ідеологія, соціальні групи або спільності відходять від реальної дійсності, перетворюються в хибну свідомість і породжують соціальну міфологію.

Поняття «тип політичної свідомості» використовується для характеристики істотних особливостей віддзеркалення в свідомості різноманітних категорій людей політичних явищ і пов’язаною з цією своєрідністю їхнього відношення до політичної дійсності.

Така своєрідність закріплюється в політичних позиціях, які займають різноманітні суб’єкти суспільних відносин і які виявляються в тяжінні до специфічної або постійної політичної поведінки.

Єдиний засіб виявити особливості політичної свідомості людей — аналіз їхньої реальної політичної поведінки.

Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація за наступними підставами:

• за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна — що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна — спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична — що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості,

Інтернаціоналістська — спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична — відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);

• за характером відношення суб’єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості — що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки ; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);

• за прихильністю суб’єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;

• за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).

• в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб’єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучіперетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).

Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко.

В свідомості і поведінці одного і того ж суб’єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.

2 ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

Поняття політичної культури зараз стійко увійшло в склад ключових категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес при всіх притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності ситуацій, що виникають, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології. Дослідження в області політичної культури допомагають глибше побачити закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної культури дає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем, але ж виховані на різних цінностях та маючи різноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих же політичних ситуаціях.

Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення, передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань правів, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття «політична культура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо в кінці XIX — початку XX ст. дана категорія використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі, і вченими Росії: В. І.Гер’є, В. В.Івановським, М. Я.Острогорським.

В 50-і роки нашого сторіччя в західній політології виникає теоретичне спрямування, що досліджує соціокультурний зміст, процесів, в основі якого було розуміння зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституалізовані методи вивчення політики. Основна увага була спрямована на вивчення ціннісне зумовлених зв’язків між владою і суспільством, виявлення залежності між процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Внесок у розробку теорії політичної культури внесли Г. Алмонд і С. Верба, С. Липсет, М. Дюверже, У. Розенбаум, М. Кроз’є.

Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г. Алмондом і С. Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Під політичною культурою вони розуміють:«… інтернаціоналізацію політичної системи через пізнання, почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об’єктів.

Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної свідомості. Прибічники, так званої всеосяжної інтерпретації, включають в політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми поведінки суб’єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи, що розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми поведінки громадян і груп.

Для четвертої групи уявлень характерно визначення політичної культури як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.

Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були ускладнені.

Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно тривких настанов переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона містить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів.

Політична культура містить знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремістських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як

Можна І як слід діяти в політичному житті.

Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо прищепити усвідомлення його суті і мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства — інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведінку різноманітних груп і шарів населення.

Г. Алмонд і С. Верба виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічній солідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.

Другий тип — підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, яких необхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує побоювання, покарання, або очікування благ.

І третій тип — «партиціпаторна політична культура», або політична культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.

Автори даної типологізаціі підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провінціалістсько-підданський, піддансько-партиціпаторний, провінціалістсько-партиціпаторний.

Перший змішаний тип характерний для переходу від провінціалізму до централізованої влади, характеризується лояльністю до центрального уряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собі появу активної самоорієнтації у значної частини населення і політичну пасивність у іншої. Третій тип характерний для країн, що розвиваються на етапі переходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає у збереженні спадкоємності в розвитку.

Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний

Громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильність до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, раціоналізм в прийнятті політичних рішень, терпимість ( що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремістські сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відносно легітимності політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучості конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується з прихильністю до демократичних засобів їхнього розв’язування.

Деякі політологи проводять типологізацію за рівнем суспільного розвитку, вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну, представницьку та політичну культуру високої громадянськості.

Польський політолог Є. Вятр запропонував інший критерій — характер здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є. Вятр визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (що тотожня громадянському типу Г. Алмонда і С. Верби).

Ми розглянули приклади створення універсальних типологій. Актуально, бачиться побудова і аналіз типологій політичної культури окремих країн, виділення субкультур. Під субкультурою. в політиці розуміють сукупність однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичної активності окремих суспільних груп. Політична культура суспільства не складається з політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки, характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє замкнену субкультуру. її особливості зумовлені відмінностями в стані суспільних груп в економічній і соціальній структурі суспільства, відмінностями за етнічним, релігійним, освітнім, статевовіковим та іншими ознаками. Ступінь поєднання між різноманітними субкультурами впливає на політичну стабільність країни.

Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з найважливіших її функцій — прогностичну, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона — найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативність включає людину в сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.

Tagged with: , , , , , , , , ,
Posted in Політологія

Перелік предметів:
  1. Інформаційні технологіі в галузі
  2. Інформаційні технологіі в системах якості стандартизаціісертифікаціі
  3. Історія української культури
  4. Бухоблік у ресторанному господарстві
  5. Діловодство
  6. Мікропроцесорні системи управління технологічними процесами
  7. Науково-практичні основи технологіі молока і молочних продуктів
  8. Науково-практичні основи технологіі м’яса і м’ясних продуктів
  9. Організація обслуговування у підприємствах ресторанного господарства
  10. Основи наукових досліджень та технічноі творчості
  11. Основи охорони праці
  12. Основи підприємницькоі діяльності та агробізнесу
  13. Політологія
  14. Технологічне обладнання для молочноі промисловості
  15. Технологічне обладнання для м’ясноі промисловості
  16. Технологічний семінар
  17. Технологія зберігання консервування та переробки молока
  18. Технологія зберігання консервування та переробки м’яса
  19. Технологія продукціі підприємств ресторанного господарства
  20. Технохімічний контроль
  21. Технохімічний контроль
  22. Управління якістю продукціі ресторанного господарства
  23. Вища математика 3к.1с
  24. Вступ до фаху 4к.2с.
  25. Загальні технології харчових виробництв
  26. Загальна технологія харчових виробництв 4к.2с.
  27. Мікробіологія молока і молочних продуктів 3к.1с
  28. Математичні моделі в розрахунках на еом
  29. Методи контролю харчових виробництв
  30. Основи фізіології та гігієни харчування 3к.1с
  31. Отримання доброякісного молока 3к.1с
  32. Прикладна механіка
  33. Прикладна механіка 4к.2с.
  34. Теоретичні основи технології харчових виробництв
  35. Технологія зберігання, консервування та переробки м’яса
  36. Фізика
  37. Харчові та дієтичні добавки
  38. Фізичне виховання 3к.1с

На русском

  1. Методы контроля пищевых производств
  2. Общая технология пищевых производств
  3. Теоретические основы технологий пищевых производств
  4. Технология хранения, консервирования и переработки мяса
LiveInternet

Интернет реклама УБС